Лев Толстой - Війна і мир 3-4

І солодке горе охоплювало її, і сльози вже виступали в очах, але раптом вона питала себе: кому вона говорить це? Де він і хто він тепер? І знову все застилалось сухим, жорстким нерозумінням, і знову, напружено зібравши брови, вона вглядалася туди, де він був. І ось-ось, їй здавалося, вона прозирає таємницю... Але в ту хвилину, як уже їй відкривалося, здавалось, незбагненне, лунке клацання клямки дверей болісно вразило її слух. Швидко й необережно, з виразом не свого страху на обличчі, до кімнати увійшла покоївка Дуняша.

— Будь ласка, до татка, скоріше, — сказала Дуняша з особливим і жвавим виразом. — Нещастя, про Петра Ілліча... лист, — схлипнувши, промовила вона.

Крім загального почуття відчуження від усіх людей, Наташа в цей час почувала особливе відчуження від осіб своєї родини. Усі свої: батько, мати, Соня — були такі близькі їй, звичні, такі буденні, що всі їхні слова, почуття здавались їй образою того світу, в якому вона жила останнім часом, і вона не тільки була байдужа, але й вороже дивилась на них. Вона чула Дуняшині слова про Петра Ілліча, про нещастя, але не зрозуміла їх.

«Яке там у них нещастя, яке може бути нещастя? У них усе своє старе, звичне і спокійне», — в думці сказала Наташа.

Коли вона увійшла до зали, батько швидко виходив з графининої кімнати. Обличчя в нього було скривлене і мокре від сліз. Він, видно, вибіг з тієї кімнати, щоб дати волю риданням, які душили його. Побачивши Наташу, він розпачливо змахнув руками і вибухнув хворобливо судорожним схлипуванням, що спотворило його кругле, м’яке обличчя.

— Пе... Петя... Іди, іди, вона... вона... кличе... — І він, ридаючи, як дитя, швидко чимчикуючи ослаблими ногами, підійшов до стільця і майже впав на нього, затуливши обличчя руками.

Раптом наче електричний струм пробіг по всьому єству Наташі. Щось страшенно боляче вдарило її в серце. Вона відчула страшний біль; їй здалося, що щось відривається в ній і що вона вмирає. Але слідом за болем вона відчула вмить звільнення від заборони життя, що лежала на ній. Побачивши батька й почувши з-за дверей страшний, грубий крик матері, вона вмить забула себе і своє горе. Вона підбігла до батька, але він, безсило махаючи рукою, показував на материні двері. Княжна Марія, бліда, з тремтячою нижньою щелепою, вийшла з дверей і взяла Наташу за руку, кажучи їй щось. Наташа не бачила, не чула її. Вона швидкими кроками увійшла в двері, зупинилась на мить, мовби в боротьбі з самою собою, і підбігла до матері.

Графиня лежала в кріслі, чудно-незграбно витягаючись, і билась головою об стіну. Соня й покоївки тримали її за руки.

— Наташу! Наташу!.. — кричала графиня. — Неправда, неправда... Він бреше... Наташу! — кричала вона, відштовхуючи від себе тих, що оточували її. — Ідіть геть усі, неправда! Убили!.. ха-ха-ха!.. неправда!

Наташа стала коліном на крісло, нагнулась над матір’ю, обійняла її, з несподіваною силою підняла, повернула до себе її обличчя і припала до неї.

— Матусю!.. голубчику!.. Я тут, друже мій. Матусю, — шептала вона до неї, не замовкаючи ні на мить.

Вона не випускала матері, ніжно боролася з нею, вимагала подушки, води, розстібала і розривала плаття на матері.

— Друже мій, голубонько... Матусю... серденько, — не перестаючи шептала вона, цілуючи її в голову, в руки, в обличчя і почуваючи, як нестримно, струмками текли її сльози, лоскочучи Наташі ніс і щоки.

Графиня стиснула доччину руку, заплющила очі і затихла на мить. Раптом вона незвично швидко встала, безтямно озирнулася і, побачивши Наташу, стала з усієї сили стискати її голову. Потім вона повернула до себе її скривлене від болю обличчя і довго вглядалася в нього.

— Наташо, ти мене любиш, — сказала вона тихим, довірливим шепотом. — Наташо, ти не обманеш мене? Ти мені скажеш всю правду?

Наташа дивилась на неї налитими слізьми очима, і в очах і в обличчі її було тільки благання про прощення і любов.

— Друже мій, матусю, — повторювала вона, напружуючи всі сили своєї любові на те, щоб як-небудь зняти з неї на себе надмір тяжкого її горя.

І знову в безсилій боротьбі з дійсністю мати, відмовляючись вірити в те, що вона може жити, коли вбито квітучого життям її любого хлопчика, рятувалась від дійсності у світі безумства.

Наташа не пам’ятала, як минув цей день, ніч, наступний день і наступна ніч. Вона не спала і не відходила від матері. Наташина любов, тривка, терпляча, не як пояснювання, не як утішування, а як заклик до життя, кожної секунди наче з усіх боків обіймала графиню. Третьої ночі графиня затихла на кілька хвилин, і Наташа заплющила очі, схиливши голову на підлокітник крісла. Ліжко скрипнуло, Наташа розплющила очі. Графиня сиділа на ліжку й тихо говорила.