Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Дебати тривали довго, і чим довше вони тривали, тим більше розгорялися суперечки, що доходили до крику та образ, і тим менш було можливо зробити який-небудь загальний висновок з усього сказаного. Князь Андрій, слухаючи цей різномовний говір і ці припущення, плани і спростовання та вигуки, лише дивувався з того, що вони всі говорили. Ті думки, які давно й часто виникали в нього під час його військової діяльності, що нема й не може бути ніякої воєнної науки і тому не може бути, ніякого так званого воєнного генія, тепер набули для нього цілковитої очевидності істини. «Яка ж могла бути теорія і наука в справі, умови і обставини якої невідомі і не можуть бути визначені, в якій сила діячів війни ще менш може бути визначена? Ніхто не міг і не може знати, в якому буде становищі наша і ворожа армія через день, і ніхто не може знати, яка сила цього чи того загону. Іноді, коли нема боягуза попереду, який закричить: „ми відрізані!“ і почне втікати, а є попереду весела, смілива людина, яка вигукне: „ура!“ — загін у п’ять тисяч вартий тридцяти тисяч, як під Шенграбеном, а іноді п’ятдесят тисяч втікають від восьми, як під Аустерліцем. Яка ж може бути наука в такій справі, в якій, як у всякій практичній справі, ніщо не може бути визначеним, і все залежить від незчисленних умов, значення яких виявляється за одну хвилину, про яку ніхто не знає, коли вона настане. Армфельд каже, що наша армія відрізана, а Паулучі каже, що ми поставили французьку армію між двома вогнями; Мішо каже, що непридатність Дрісського табору полягає в тому, що річка позаду, а Пфуль каже, що в цьому його сила. Толь пропонує один план, Армфельд пропонує другий; і всі хороші, і всі погані, і вигоди кожної пропозиції можуть бути очевидними лише в той момент, коли станеться подія. І чому всі кажуть: геній воєнний! Хіба геній та людина, яка вчасно вміє наказати підвезти сухарі і йти тому праворуч, тому ліворуч? Тільки через те, що військові люди наділені блиском і владою і маси негідників підлещуються до влади, надаючи їй невластивих якостей генія, їх називають геніями. Навпаки, кращі генерали, яких я знав, — дурні або неуважливі люди. Кращий Багратіон, — сам Наполеон визнав це. А сам Бонапарт! Я пам’ятаю самовдоволене і обмежене його обличчя на Аустерліцькому полі. Не тільки генія і якихось особливих якостей не треба доброму полководцеві, але А навпаки, йому потрібна відсутність найвищих, найкращих людських якостей — любові, поезії, ніжності, філософського, допитливого сумніву. Він повинен бути обмеженим, твердо певним того, що те, що він робить, дуже важливе (інакше в нього невистачить терпіння), і тоді лише він буде хоробрим полководцем. Борони боже, коли він людина, полюбить кого-небудь, пожаліє, подумає про те, що справедливе і що ні. Зрозуміло, що здавна ще для них підробили теорію геніїв, бо вони — влада. Заслуга в успіху воєнної справи залежить не від них, а від тієї людини, яка в рядах закричить: пропали, або закричить: ура! І тільки в цих рядах можна служити з певністю, що ти корисний!»

Так думав князь Андрій, слухаючи балачки, і опам’ятався лише тоді, коли Паулучі покликав його і всі вже розходились.

Другого дня на огляді государ спитав князя Андрія, де він бажає служити, і князь Андрій навіки втратив своє місце у придворному світі, не попросившись залишитися при особі государя, а попросивши дозволу служити в армії.

Ростов перед початком кампанії одержав листа від батьків, у якому, коротко сповіщаючи його про Наташину хворобу і про розрив з князем Андрієм (розрив цей пояснювали йому відмовою Наташі), вони знову просили його вийти у відставку і приїхати додому. Микола, одержавши цього листа, і не спробував проситися у відпустку чи в відставку, а написав батькам, що дуже жалкує про Наташину хворобу і про її розрив з нареченим і що він зробить усе можливе для того, щоб виконати їх бажання. Соні він писав окремо.

«Коханий друже душі моєї, — писав він. — Ніщо, крім честі, не могло б втримати мене від повернення в село. Але тепер, перед початком кампанії, я б визнав себе безчесним не тільки перед усіма товаришами, але й перед самим собою, якби я віддав перевагу своєму щастю над своїм обов’язком і любов’ю до вітчизни. Але це остання розлука. Вір, що відразу після війни, якщо я буду живий і ти все любитимеш мене, я кину все і прилечу до тебе, щоб пригорнути тебе вже назавжди до моїх полум’яних грудей».

Справді, лише кампанія затримала Ростова й перешкодила йому приїхати — як він обіцяв — і одружитися з Сонею. Отрадненська осінь з полюванням і зима із святами і з Сониною любов’ю відкрили йому перспективу тихих дворянських радощів та спокою, яких він не знав раніш і які тепер вабили його до себе. «Гарна дружина, діти, добра зграя гончаків, жвавих десять-дванадцять пар хортів, господарство, сусіди, служба за виборами!»— думав він. Але тепер була кампанія, і треба було залишатися в полку. А що це треба було, то Микола Ростов, як на його характер, був задоволений і з того життя, яке він провадив у полку, і зумів зробити собі це життя приємним.