Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Як не бу... — почав Кутузов, але відразу замовк і наказав покликати до нього старшого офіцера. Він виліз з коляски, опустив голову і, важко дихаючи, мовчки чекав, ходячи туди й сюди. Коли прибув покликаний офіцер генерального штабу Ейхен, Кутузов побагровів не того, що цей офіцер був винен у помилці, а того, що він був гідний об’єкт для виявлення гніву. І старий чоловік, трясучись, задихаючись, розлютувався, — а він здатний був розлютуватися так, що качався по землі від гніву, — і накинувся на Ейхена, погрожуючи руками, галасуючи і лаючись неподобними словами. Другий ні в чому не винний, капітан Брозін, нагодившись, зазнав такого ж нападу.

— Це що за каналія ще? Розстріляти! Мерзотники! — хрипко кричав він, махаючи руками і хитаючись. Він відчував фізичне страждання. Його, головнокомандуючого, ясновельможного, якого всі запевняють, що ніхто ніколи не мав у Росії такої влади, як він, його поставлено в це становище — його піднято на сміх перед цілою армією. «Даремно так молився про нинішній день, даремно не спав ніч і все обмірковував! — думав він про самого себе. — Коли був хлопчиськом-офіцером, ніхто б не смів так насміятися з мене... А тепер!» Він відчував фізичне страждання, як від тілесної кари, і не міг не виявляти його гнівним і страдницьким криком; але скоро він знесилився і, озираючись, почуваючи, що багато наговорив негожого, сів у коляску і мовчки поїхав назад.

Гнів, вилившись, уже не повертався більш, і Кутузов, кволо кліпаючи очима, вислуховував виправдання і слова захисту (Єрмолов сам не одвідував його до другого дня) і наполягання Бенігсена, Коновніцина й Толя на тому, щоб той самий рух, який не вдався, здійснити на другий день. І Кутузов мусив знову погодитись.

На другий день війська з вечора зібрались у призначених місцях і вночі виступили. Була осіння ніч з чорно-лілуватими хмарами, але без дощу. Земля була мокра, але грязюки не було, і війська йшли тихо, тільки трохи чутно було зрідка бринчання артилерії. Заборонили розмовляти голосно, курити люльки, викрешувати вогонь; коням не давали іржати. Таємничість справи посилювала її привабливість. Люди йшли весело. Деякі колони зупинилися, поставили рушниці в козла і вклалися на холодній землі, гадаючи, що вони прийшли туди, куди треба було; деякі (більшість) колони йшли цілу ніч і, очевидно, зайшли не туди, куди їм треба було.

Лише граф Орлов-Денисов (найменший загін з усіх інших) потрапив на своє місце і в свій час. Загін цей зупинився біля крайнього узлісся на стежці з села Стромилової у Дмитрівське.

Вдосвіта, коли граф Орлов задрімав, його розбудили. Привели перебіжчика з французького табору. Це був польський унтер-офіцер корпусу Понятовського. Цей унтер-офіцер по-польському пояснив, що він перебіг тому, що його скривдили по службі, що йому б давно час бути офіцером, що він хоробріший за всіх і тому кинув їх і хоче їх покарати. Він казав, що Мюрат ночує за версту від них і що, коли йому дадуть сто чоловік конвою, він живцем візьме його. Граф Орлов-Денисов порадився зі своїми товаришами. Пропозиція була занадто принадна, щоб відмовитись. Усі визивались їхати, усі радили спробувати. По багатьох суперечках і міркуваннях генерал-майор Греков з двома козачими полками вирішив їхати з унтер-офіцером.

— Але пам’ятай же, — сказав граф Орлов-Денисов унтер-офіцерові, відпускаючи його, — коли ти збрехав, я звелю повісити тебе, як собаку, а правда — сто червінців.

Унтер-офіцер, не відповідаючи на ці слова, сів з рішучим виглядом на коня і поїхав з Трековим, який швидко зібрався. Вони зникли в лісі. Граф Орлов, провівши Трекова, вийшов, щулячись від прохолоди світанку, що починав займатися, з лісу і, схвильований тим, що він затіяв на свою відповідальність, став оглядати ворожий табір, який, мрів тепер обманливо у світлі раннього ранку та перегорілих вогнищ. Праворуч від графа Орлова-Денисова на відкритому схилі мали з’явитися наші колони. Граф Орлов дивився туди; але, незважаючи на те, що здалеку вони були б помітні, колон цих не було видно. У французькому таборі, як здавалося графу Орлову-Денисову і особливо як казав його дуже зіркий ад’ютант, починали ворушитися.

— Ах, їй-богу, пізно, — сказав граф Орлов, подивившись на табір. Йому раптом, як це часто буває після того, як людини, якій ми повірили, нема більше перед очима, — йому раптом цілком ясно і очевидно стало, що цей унтер-офіцер дурисвіт, що він набрехав і тільки зіпсує всю справу атаки відсутністю цих двох полків, яких він заведе бозна-куди. Хіба можна з такої маси військ вихопити головнокомандуючого?