Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Цілий вечір Микола звертав увагу здебільшого на голубооку, повну і миловиду блондинку, дружину одного з губернських чиновників. З тим наївним переконанням, яке буває в молодиків, коли вони розвеселяться, що чужі дружини створені для них, Ростов не відходив від цієї дами і дружньо, трохи по-змовницькому обходився з її чоловіком, наче вони знали, хоч не говорили про це, як гарно вони зійдуться — тобто Микола з дружиною цього чоловіка. Чоловік, проте, здавалось, не поділяв цього переконання і намагався понуро обходитися з Ростовим. Та добродушна наївність Миколи була така безмежна, що інколи чоловік мимохіть піддавався його веселому настроєві. На кінець вечора, однак, у міру того, як обличчя дружини ставало все рум’яніше і жвавіше, обличчя її чоловіка ставало все сумніше і солідніше, наче частка жвавості була одна на обох, і наскільки вона збільшувалась у дружині, настільки зменшувалась у чоловікові.

Микола, не перестаючи усміхатись, трохи перегнувшись у кріслі, сидів, близько нахилившись над блондинкою і говорив їй міфологічні компліменти.

Жваво змінюючи положення ніг у натягнутих рейтузах, пахнучи духами і милуючись і своєю дамою, і собою, і красивими формами своїх ніг під натягнутими кичкирами, Микола казав блондинці, що він хоче тут, у Воронежі, викрасти одну даму.

— Яку саме?

— Чарівну, божественну. Очі в неї (Микола подивився на співрозмовницю) блакитні, рот — корали, біла... — він дивився на плечі, — станом — Діана...

Чоловік підійшов до них і понуро спитав дружину, про що вона говорить.

— А! Микито Івановичу, — сказав Микола, чемно встаючи. І нібито бажаючи, щоб Микита Іванович узяв участь у його жартах, він почав розповідати і йому про свій намір викрасти одну блондинку.

Чоловік усміхався похмуро, дружина весело. Добра губернаторша з осудним виглядом підійшла до них.

— Анна Гнатівна хоче тебе бачити, Nicolas, — сказала вона, таким голосом вимовляючи слово «Анна Гнатівіна», що Ростову відразу стало ясно, що Анна Гнатівна дуже важна дама. — Ходім, Nicolas. Ти ж дозволив так називати тебе?

— О, безумовно, ma tante [357]. А хто це?

— Анна Гнатівна Мальвінцева. Вона чула про тебе від своєї небоги, як ти врятував її... Вгадаєш?..

— Мало хіба я їх там рятував! — сказав Микола.

— Її небогу, княжну Болконську. Вона тут, у Воронежі, з тіткою. Ого, як почервонів! Що, хіба?..

— І не думав, годі-бо, ma tante.

— Ну, гаразд, гаразд. О, який ти!

Губернаторша провела його до високої і дуже огрядної старої жінки в блакитному тоці, яка щойно закінчила свою карточну партію з найважнішими особами в місті. Це була Мальвінцева, тітка княжни Марії по матері, багата бездітна вдова, що весь час жила у Воронежі. Вона стояла, розраховуючись за карти, коли Ростов підійшов до неї. Вона суворо й пихато примружилася і глянула на нього, не перестаючи лаяти генерала, який виграв У неї.

— Дуже рада, дорогий мій, — сказала вона, простягнувши йому руку. — Ласкаво прошу до мене.

Поговоривши про княжну Марію та про небіжчика батька її, якого, видно, не любила Мальвінцева, і розпитавши про те, що Микола знав про князя Андрія, який теж, видно, не користався з її ласки, поважна стара відпустила його, повторивши запрошення завітати до неї.

Микола пообіцяв і знову почервонів, коли відкланювався Мальвінцевій. При згадці про княжну Марію Ростов почував незрозуміле для нього самого збентеження, навіть страх.

Відходячи від Мальвінцевої, Ростов хотів повернутись до танців, але маленька губернаторша поклала свою пухленьку ручку на Миколів рукав і, сказавши, що їй треба поговорити з ним, повела його до диванної, з якої ті, що були в ній, вийшли зараз же, щоб не заважати губернаторші.

— Знаєш, mon cher, — сказала губернаторша з серйозним виразом маленького доброго обличчя, — оця тобі дійсно до пари; хочеш, я тобі висватаю?

— Кого, ma tante? — опитав Микола.

— Княжну висватаю. Катерина Петрівна каже, що Лілі, а по-моєму, ні, — княжна. Хочеш? Я впевнена, твоя maman дякуватиме. Справді, яка дівчина, розкіш! І вона зовсім не така вже й погана.

— Зовсім ні, — мовби образившись, сказав Микола. — Я, та tante, як слід солдатові, нікуди не напрошуюсь і ні від чого не відмовляюся, — сказав Ростов раніше, ніж він встиг подумати про те, що він говорить.

— То пам’ятай же: це не жарти.

— Які жарти!

— Так, так, — мовби сама з собою говорячи, сказала губернаторша. — А ще ось що, mon cher, entre autre. Vous êtes trop assidu auprés de l’autre, la blonde [358]. Чоловік уже викликає жаль далебі...