Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Одержавши це донесення, государ надіслав з князем Болконським такого рескрипта Кутузову:

«Князю Михайле Іларіоновичу! З 29 серпня не маю я ніяких донесень од вас. Тимчасом од 1 вересня одержав я через Ярославль, від московського головнокомандуючого, сумну звістку, що ви вирішили з армією залишити Москву. Ви самі можете уявити враження, яке справила на мене ця звістка, а мовчання ваше поглиблює мій подив. Я посилаю з цим генерал-ад’ютанта князя Болконського, щоб довідатись від вас про стан армії та про причини, що опонукали вас до такого сумного рішення».

Через дев’ять днів після залишення Москви до Петербурга приїхав посланець від Кутузова з офіціальним повідомленням про залишення Москви. Цим посланцем був француз Мішо, який не знав по-російському, але quoique étranger, Russe de coeur et d’âme [332], як він сам казав про себе.

Государ зараз же прийняв посланця в своєму кабінеті, в палаці Кам’яного острова. Мішо, який ніколи не бачив Москви до кампанії і який не знав по-російському, почував себе все ж зворушеним, коли він з’явився перед notre très gracieux souverain [333](як він писав) із звісткою про пожежу Москви, dont les flammes eclairaient sa route [334].

Хоча джерело chagrin [335]в пана Мішо було, мабуть, не те, з якого витікало горе росіян, у Мішо було таке сумне обличчя, коли його було введено до кабінету государя, що государ одразу спитав його:

— M’apportez vous de tristes nouvelles, colonel?

— Bien tristes, sire, — відповів Мішо, зітхаючи і опускаючи очі, — l’abandon de Moscou.

— Aurait on livré mon ancienne capitale sans se battre? [336]— раптом спалахнувши, швидко промовив государ.

Мішо шанобливо передав те, що йому наказано було передати від Кутузова, — саме те, що під Москвою битися не було змоги і що залишалось одно з двох — втратити армію і Москву або лише Москву, тому фельдмаршал мусив вибрати останнє.

Государ вислухав мовчки, не дивлячись на Мішо.

— L’ennemi est-il en ville? — спитав він.

— Oui, sire, et elle est en cendres à l’heure qu’il est. Je l’ai laissée toute en flammes [337], — рішуче сказав Мішо; але, глянувши на государя, Мішо жахнувся з того, що він зробив. Государ важко і часто став дихати, нижня губа в нього затремтіла, і прекрасні блакитні очі миттю заволокло слізьми.

Але це тривало лише одну хвилину. Государ раптом насупився, ніби осуджуючи самого себе за свою слабкість. І, підвівши голову, твердим голосом звернувся до Мішо:

— Je vois, colonel, par tout ce qui nous arrive, — сказав він, — que la providence exige de grands sacrifices de nous... Je suis prêt à me soumettre à foutes ses volontés; mais dites moi, Michaud, comment avez-vous laissé l’armée, en voyant ainsi, sans coup férir, abandonner mon ancienne capitale? N’avez-vous pas aperçu du découragement?.. [338]

Побачивши заспокоєння свого très gracieux souverain [339], Мішо теж заспокоївся, але на пряме істотне запитання государя, що вимагало і прямої відповіді, він не встиг ще підготувати відповіді.

— Sire, me permettrez-vous de vous parler franchement en loyal militaire? — сказав він, щоб виграти час.

— Golonel, je l’exige toujours [340], — сказав государ. — Ne me cachez rien, je veux savoir absolument ce qu’il en est [341].

— Sire! — сказав Мішо з тонкою, ледве помітною усмішкою на губах, встигнувши підготувати свою відповідь у формі легкого і шанобливого jeu de mots [342]. — Sire! j’ai laissé toute l’armée depuis les chefs jusqu’au dernier soldat, sans exception, dans une crainte épouvantable, affrayante... [343]

— Gomment ça? [344]— строго нахмурившись, перебив государ. — Mes Russes se laisseront-ils abattre par le malheur... Jamais!.. [345]

Цього тільки й чекав Мішо, щоб вставити свою гру слів.

— Sire, — сказав він з шанобливою грайливістю виразу, — iIs craignent seulement que Votre Majesté par bonté de coeur ne se laisse persuader de faire la paix. Ils brûlent de combattre, — говорив уповноважений російського народу, — et de prouver à Votre Majesté par le sacrifice de leur vie, combien ils lui sont devoués... [346]

— Ah! — заспокоєно і з лагідним блиском в очах сказав государ, плеснувши по плечу Мішо. — Vousme tranquillisez, colonel! [347]

Государ, опустивши голову, якийсь час мовчав.

— Eh bien, retournez à l’armee [348], — сказав він, випростуючись на весь зріст і з привітним і величним жестом звертаючись до Мішо, — et elites à nos braves, dites à tous mes bons sujets partout où vous passerez, que quand je n’aurais plus aucun soldat, je me mettrai, moi-même, a la tête de ma chère noblesse, de mes bons paysans et j’userai ainsi jusqu’a la dernière ressource de mon empire. Il m’en offre encore plus que mes ennemis ne pensent [349], — говорив государ, дедалі більш запалюючись. — Mais si jamais il fut écrit dans les decrets de la divine providence [350], — сказав він, звівши свої прекрасні, лагідні і блискучі від зворушення очі до неба, — que та dinastie dût cesser de régner sur le trêne de mes ancêtres, alors, aprés avoir épuisé tous les moyens qui sont en mon pouvoir, je me laisserai croître la barbe jusqu’ici (государ показав рукою на серце), et j’irai manger des pommes de terre avec le dernier de mes paysans plutôt, que de signer la honte de ma patrie et de ma chere nation, dont je sais apprécier les sacrifices!.. [351]— Сказавши ці слова схвильованим голосом, государ раптом одвернувся, ніби бажаючи приховати від Мішо сльози, що виступили в нього на очах, і пройшов вглиб свого кабінету. Постоявши там якусь часинку, він великими кроками повернувся до Мішо і сильним жестом стиснув його руку нижче ліктя. Прекрасне, лагідне государеве обличчя розчервонілося, і очі горіли блиском рішучості та гніву.