Лев Толстой - Війна і мир 3-4

З усіх справ, що чекали на П’єра цього ранку, розгляд книжок та паперів Йосипа Олексійовича здався йому найпотрібнішим.

Він узяв першого стрічного візника і звелів йому їхати на Патріарші ставки, де був дім вдови Баздєєвої.

Раз у раз оглядаючись на обози тих, що з усіх боків виїжджали з Москви, і посуваючись своїм гладким тілом, щоб не зісковзнути з деренчливої старої дрожки, П’єр, почуваючи радість, подібну до тієї, яку почуває хлопчик, утікши зі школи, розговорився з візником.

Візник розповів йому, що нинішнього дня розбирають у Кремлі зброю і що на завтрашній увесь народ виганяють за Тригорну заставу і що там буде великий бій.

Приїхавши на Патріарші ставки, П’єр знайшов дім Баздєєва, в якому давно не бував. Він підійшов до хвіртки. Гарасим, той самий жовтий безбородий дідок, якого П’єр бачив п’ять років тому в Торжку з Йосипом Олексійовичем, вийшов на його стукіт.

— Вдома? — спитав П’єр.

— Через обставини нинішні Софія Данилівна з дітьми виїхали у торжківське село, ваше сіятельство.

— Я проте увійду, мені треба книжки розібрати, — сказав П’єр.

— Прошу вас, зробіть ласку! Брат небіжчика — царство небесне! — Макар Олексійович зосталися, та, як зволите знати, вони нездорові, — сказав старий слуга.

Макар Олексійович був, як то було відомо П’єрові, напівбожевільний, запійний п’яниця, брат Йосипа Олексійовича.

— Так, так, я знаю. Ходім, ходім... — сказав П’єр і ввійшов у будинок. Високий лисий старий чоловік у халаті, з червоним носом, у калошах на босу ногу, стояв у передпокої; побачивши П’єра, він сердито пробурмотів щось і пішов у коридор.

— Великого розуму були, а тепер, як зволите бачити, ослабли, — сказав Гарасим. — До кабінету бажаєте? — П’єр кивнув головою. — Кабінет як був запечатаний, так і залишився. Софія Данилівна наказували, якщо від вас прийдуть, дати книжки.

П’єр увійшов до того самого похмурого кабінету, до якого він ще за життя благодійника входив з таким трепетом. Кабінет цей, тепер запилений і незайманий з часу смерті Йосипа Олексійовича, був ще похмуріший.

Гарасим відчинив одну віконницю і навшпиньках вийшов з кімнати. П’єр обійшов кабінет, підійшов до шафи, в якій лежали рукописи, і взяв одну з найважливіших колись святинь ордену. Це були оригінали шотландських актів з примітками і поясненнями благодійника. Він сів за письмовий запилений стіл і поклав перед собою рукописи, розгортав, згортав їх і, нарешті, відсунувши їх від себе, сперши голову на руки, замислився.

Кілька разів Гарасим обережно заглядав у кабінет і бачив, що П’єр сидів у тій самій позі. Минуло понад дві години. Гарасим дозволив собі пошуміти в дверях, щоб привернути до себе П’єрову увагу. П’єр не чув його.

— Візника відпустити скажете?

— Ой, справді, — опам’ятавшись, сказав П’єр, поспішно встаючи. — Слухай, — сказав він, взявши Гарасима за гудзик сюртука і зверху вниз блискучими, вологими, захопленими очима дивлячись на старенького. — Слухай, ти знаєш, що завтра буде бій?..

— Говорили, — відповів Гарасим.

— Я прошу тебе нікому не казати, хто я. І зроби, що я скажу.

— Слухаю, — промовив Гарасим. — Їсти скажете подати?

— Ні; але мені іншого треба. Мені треба мати селянський одяг і пістолет, — сказав П’єр, раптом почервонівши.

— Слухаю, — подумавши, сказав Гарасим.

Всю решту цього дня П’єр провів сам один у кабінеті благодійника, неспокійно ходячи з одного кутка у другий, як чув Гарасим, і щось з самим собою розмовляючи, і ночував на приготовленій для нього тут-таки постелі.

Гарасим із звичкою слуги, який бачив багато дивного на своєму віку, сприйняв П’єрове переселення без подиву і, здавалось, був задоволений з того, що йому було кому прислужувати. Він того ж вечора, не питаючи навіть і самого себе, для чого це було треба, дістав П’єру каптан та шапку і обіцяв на другий день придбати загаданого пістолета. Макар Олексійович цього вечора двічі, човгаючи своїми калошами, підходив до дверей і зупинявся, запобігливо дивлячись на П’єра. Але тільки-но П’єр обертався до нього, він соромливо і сердито загортав свій халат і квапливо йшов собі. Йдучи з Гарасимом купувати біля Сухаревої вежі пістолета, П’єр у кучерському каптані, якого придбав і випарив для нього Гарасим, зустрів Ростових.

1 вересня вночі Кутузов дав наказ про відступ російських військ через Москву на Рязанський шлях.

Перші війська рушили вночі. Війська, які йшли вночі, не квапились і рухались поволі і поважно; але на світанку, підходячи до Дорогомиловського мосту, вони побачили перед собою інші маси військ, що товпилися, поспішали перейти міст і на тому боці піднімалися й заповняли вулиці та провулки, і такі ж маси ззаду — навальні, нескінченні. І безпричинна квапливість та тривога охопила війська. Усі кинулися вперед до мосту, на міст, у броди і в човни. Кутузов звелів обвезти його околишніми вулицями на той бік Москви.