Адольфо Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Може, спробуєте згадати, сеньйори? Готовий битися об заклад, що ви її знаєте.

— Ні, я — ні.

— Вона була заручена з Мартіном, учасником «Лос портеньїтос», — квапливо, немовби слова обпікали йому горло, додав Відаль.

— З Мартіном, — ваговито повторив товстун. — То поговоріть із Мартіном.

— Не хвилюйтеся, — кинув бармен. — Приходьте в суботу.

— А де я можу знайти «Ескініту»? — спитав Відаль, проте вони вже його не слухали.

— Тут недалечко, — зволив нарешті відповісти товстун.

Зал в «Ескініті» був світлий, із побіленими стінами. Відаль оглянув його з порогу: єдиний тамтешній відвідувач, худющий чолов’яга, тримав обома руками чашку та дмухав на неї. «Тут марно питати», — подумав Відаль і рушив далі вулицею Ґуемеса.

У « FOB » довелося спускатись крученими й доволі вузькими сходами. Крихітний і, головне, темний зал нагадував вугільну шахту. Якщо Неліда тут, вона встигне піти, доки Відалеві очі звикнуть до мороку. Але нащо приписувати Неліді бажання, які суперечать його власним? Вона так добре, так великодушно ставилася до нього, а він — напевно, тому, що вже почав впадати у відчай, — боїться, що любов її виявиться почуттям ненадійним і нетривким, що дівчина може розсердитися на такого дурня, як він, нездатного заспокоїтись і чекати вдома, як було домовлено… Краще про всяк випадок не рухатися з місця, доки не звикне до темряви, постановив собі Відаль. Лівою рукою вчепившись у бильце сходів, він розглядав обличчя відвідувачів, силкуючись упізнати, і молився: «Хай би тільки ніхто не звернув на мене уваги. Не покликав за стіл». Звісно, він хвилювався: коли йому на руку лягла чиясь рука, серце мало не вискочило з грудей. По інший бік бильця його розглядала ледь видима в темряві жінка. «Ким би вона не була, я нічого не бачу, — подумав Відаль. — Мабуть, це Неліда. Надіюся, що вона». То виявилася Туна.

— Що ти тут робиш? — запитала Туна. — Ходімо, сядемо.

Він посунув за нею. Темрява мовби розвіялася: перед очима у Відаля проясніло.

— Що будете пити? — поцікавився офіціант.

— Можна? — звернулася до Відаля Туна. — Якщо нічого не взяти, вони розсердяться. А ми скоро підемо.

— Бери, що хочеш, — відповів дон Ісідро. Він був певен, що Неліди тут немає. Вагаючись, казати правду чи ні, продовжив: — Я тут шукаю одну свою подругу. Її звати Неліда.

— Не жартуй так.

— Чому?

— Бо так. По-перше, це не смішно, а по-друге…

— Не розумію.

— Чого не розумієш? Одна мить нестями, а потім до смерті картатимешся.

— Ну слухай, я ж не безумець.

— Та певне. Але обставини бувають непередбачувані. Прийде чоловік, отак, як ти, з найкращими намірами, — а вона обіймається з іншим. І йому голова йде обертом. Усяке може статися.

— Навряд.

— «Навряд, навряд». А чого? Хіба вона свята? А будеш розпитувати, то навіть найбільший негідник не скаже тобі, що бачив її, хай вона щойно оце пішла.

— А якщо чоловік шукає тому, що любить?

— Як той, котрий по всьому готелі у Віласеко понашкрябував «Анхеліко, я тебе завжди шукатиму»? Слухай, люди тепер підозріливі, не хочуть проблем, і кожен підтримає того, хто сам по собі.

— Я мушу поговорити з дівчиною, її звати Неліда. Або з таким собі Мартіном.

— Хай вони собі розважаються, а ти ходи в готельчик — тут, у сусідньому кварталі. З вигодами. Навіть музика грає.

— Не можу, Туно.

— Тепер не варто ображати молодих жінок.

— Я не хотів тебе образити.

Туна всміхнулася. Він поплескав її по руці, розрахувався й пішов.

Відаль сказав собі, що треба швидше повертатися на вулицю Ґватемала. «Мабуть, вона вже чекає на мене», — підбадьорив він себе, але потім, уявивши порожні кімнати, вирішив спершу зайти до Антонії, спитати, чи та, бува, не чула нічого про Неліду. Разом із дівчиною вони провели всього кілька годин, а Відаль уже звик до щасливого спільного побуту. І вулиця Ґуемеса, якою він ступав, неприродно видовжувалась, хідник під ногами був надто твердий, а карнизи й оздоба зустрічних фасадів навіювали журбу. Думки про Неліду були мов талісман супроти зневіри, та вони ж і лякали Відаля можливістю втрати. Щоб відігнати страх, він згадав собі Туну й непевно осягнув поведінку Леандро Рея, коли той заманив його до будинку розпусти: молодики й старигані хизуються жінками (тому що «вже» чи «ще» їх мають). Отак і Рей втягнув Ісідро в цю пантоміму з Туною, щоб той не насміхався з нього. Можливо, один із небагатьох життєвих уроків — не руйнувати давньої дружби, навіть коли дізнаєшся про товаришеву слабкість чи ваду. У заюрмленому будинку Відаль зрозумів, що зблизька кожна людина огидно слабка, та в питаннях життя і смерті відважна. А ще він думав, що доля холоднокровна й несправедлива, і не варто пишатися — тільки дякувати за щастя бути з Нелідою замість Туни.