Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Увечері я прочитав у французьких військових зведеннях: «Німецька операція під Реньєвілем зазнала невдачі; ми захопили полонених». Полонені? То були радше вовки, що заблукали в кошарі! Проте з цього стислого повідомлення я, на превелику радість, зрозумів, що серед зниклих товаришів є й такі, що вижили.

Через кілька місяців я дістав листа від одного з них, стрільця Маєра, який в тому гранатному бою втратив ногу; він, разом з іще трьома товаришами, після довгих блукань прийняв бій, і його, важко пораненого, взяли в полон, в той час як всі решта, серед них і підофіцер Кльопманн, загинули. Кльопманн справді належав до тих, кого неможливо було уявити полоненим.

На війні я пережив не одну пригоду, але не було жахливішої від цієї. Ще й досі мені стає тяжко на душі, коли пригадую собі наші блукання невідомими, в холодному вранішньому світлі, окопами. То було, як у кошмарі про лабіринти.

Кілька днів потому лейтенанти Домаєр і Цюрн зі своїми людьми після серії шрапнельних залпів вскочили у першу ворожу лінію. Домаєр напоровся на французького ополченця з велетенською бородою, який на його вимогу: « Rendez-vous! » відповів понурим « Ah non! » [42] «Rendez-vous!» — «Ah non!» (франц.) — «Побачення!» — «Та де там!» і накинувся на нього. У запеклому двобої Домаєр прострелив йому з пістолета шию і мусив, так само, як і я, вертатися без бранців. З тією різницею, що під час моєї виправи набоїв було вистріляно стільки, що в 1870 р. їх вистачило би на цілу битву.

У той же ж день, коли я повернувся з відпустки, нам на зміну прийшли баварські загони, а нас спочатку розмістили у ближньому селі Лябрі.

17 жовтня нас передислокували, й після півтораденного переїзду ми знову ступили на землю Фландрії, яку залишили не далі як два місяці тому. Ми переночували в містечку Ісеґем і наступного ранку помарширували в Рулер, чи по-фламандському Руселаре. Місто перебувало на першій стадії руйнації. В крамницях ще виставляли товари, але населення вже перебралося в підвали, а сув'язі міщанського життя були перебиті частими обстрілами. Вітрина з дамськими капелюшками навпроти моєї квартири серед цього воєнного лихоліття справляла враження якоїсь моторошної недоречності. Ночами мародери вдиралися до покинутих помешкань.

В моїй квартирі, що лежала в Остраат, я був єдиним мешканцем надземних приміщень. Будинок належав одному торговцю сукном, який на початку війни втік, залишивши дім на стару домогосподарку з донькою. Вони обоє опікувалися маленькою дівчинкою-сиротою, яку підібрали на вулиці, якраз коли ми заходили в місто, і навіть не знали, як вона називається та скільки їй років. Вони несамовито боялися бомб і мало не на колінах благали мене не запалювати нагорі світла, щоб не притягувати цих злих летунів. Та й мені стало не до сміху, коли одного разу я з моїм приятелем Райнгардтом стояв біля вікна, спостерігаючи за англійцем, що в світлі прожекторів шугав над самісінькими дахами, й раптом неподалік від будинку впала велетенська бомба, пожбуривши ударною хвилею друзки шиби на нас.

На майбутні бої мене призначили дозорчим офіцером і приділили до штабу полку. Для одержання інструкцій я, перед тим як взятися за виконання обов'язків, вирушив до бойової ставки 10 Баварського резервного полку, який ми мали замінити. Командир здався мені вельми привітним паном, хоча, побачивши мене, він і пробурчав щось про «нестатутну червону облямівку» на моєму кашкеті, яку, «щоб не накликати зловмисних пострілів у голову, слід обшити сірим».

Два зв'язкові повели мене до передового центру зв'язку, який мав би дати добрий огляд. Щойно ми вийшли зі ставки, як снарядом зметнуло шмат лугового дерену. Втім, на місцевості, замаскованій тополиними заростями, мої провідники дуже вправно ухилялися від вогню, який до полудня перейшов у невпинне гримотіння. Вони діяли з несхибним інстинктом старих вояків, що навіть під найщільнішим вогнем потрафлять знайти більш-менш безпечну стежину крізь цей осінній, осяяний золотом краєвид.

На порозі самотньої садиби зі слідами свіжих ударів, ми побачили мерця, що лежав долілиць. «І цього не оминуло!» — мовив добряка-баварець. «Щось тут не те!» — відгукнувся інший, сторожко роззираючись, і швидко покрокував далі. Центр зв'язку знаходився потойбіч сильно обстрілюваної дороги Пашенделе — Вестроозебеке й виявився пунктом збору донесень, подібним до того, яким я командував у Френуа. Він був зведений поряд із будинком, від якого залишилася лише купа розвалин, і так зле прикритий, що перше більш-менш потужне попадання неодмінно б рознесло його на тріски. Три офіцери, що дружно вели там печерне існування і дуже втішилися зміні, розповіли мені про ворога, позицію і підхідні шляхи, а тоді я через Роодкрюїс-Оостньювенкерке повернувся в Рулер, де й доповів про все полковнику.