Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Коли ми в черговий раз повернули назад, я йшов останній і тут раптом побачив перед собою дуло кулемета, що хиталось над купою мішків з піском. Я кинувся, перечепившись через якийсь французький труп, туди й побачив підофіцера Кльопмана й фенриха Зґлініцкого, які моцувалися з кулеметом, в той час як стрілець Галлер обшукував розтерзане тіло на предмет документів. Забувши про все на світі, ми в гарячковому поспіху заходились коло кулемета, щоби принести бодай якусь здобич. Я силкувався відкрутити нижні шрубки, хтось ножицями для дроту відривав стрічку, нарешті ми взяли цю штуку як була, на тринозі, вже збираючись понести її в нерозібраному вигляді. В цю мить з паралельного окопу в бік, де, як ми гадали, була наша лінія, долинув дуже збуджений, але грізний ворожий голос: « Qu'est-ce qu'il у а? » [41] «Qu'est-ce qu'il у а?» (франц.) — «Що таке?» («Що сталось?») , і якась чорна куля, ледь виділяючись на тлі світанкового неба, високою дугою полетіла на нас. «Стережись!» Між мною і Мевіусом зблиснуло; осколок влетів Мевіусові в долоню. Ми кинулись на всі боки, все безнадійніше заплутуючись в лабіринтах окопів. Зі мною були тепер тільки офіцер-сапер, в якого з носа юшила кров, і Мевіус з пораненою долонею. І тільки спантеличення французів, які й досі не наважувались показатися зі своїх нір, віддаляло нашу погибель. Йшлося вже про лічені хвилини, коли ми от-от неминуче мали напоротися на сильніший загін, який би з насолодою з нами розправився. Сподіватись пощади було не варто.

Вже цілковито втративши надію вибратися живим з цього осиного гнізда, я раптом скрикнув від радості. Мій погляд упав на казанок з ложкою; тепер я вже знав, де ми. Оскільки вже зовсім розвиднилося, нам не вільно було гаяти ані секунди. Ми підстрибом помчали через відкритий простір — а навздогін уже засвистіли перші кулі — до наших ліній. У передній французькій траншеї ми наштовхнулися на патруль лейтенанта фон Кініца. Коли нам назустріч прогримів пароль «Могорич у гальбі!», ми зрозуміли, що найгірше позаду. Я впав зверху, на жаль, просто на якогось важко пораненого. Кініц похапцем розповів, що він гранатами викурив французьких копачів з першої траншеї, а при подальшому просуваннні, вже на самому початку, втратив людей полеглими й пораненими від власної артилерії.

За якийсь час повернулися ще двоє моїх людей, підофіцер Дуєзіфкен і стрілець Галлер, який хоч трохи мене розрадив. Блукаючи, він забрів у якийсь віддалений бічний окоп і виявив там три полишені кулемети, один з яких відгвинтив від основи й прихопив зі собою. Оскільки все більше розвиднювалось, ми поквапилися через нічийну землю до нашої передової.

З чотирнадцяти бійців, які вийшли зі мною, повернулося тільки четверо. Патруль Кініца теж зазнав важких втрат. Мою пригніченість трохи розхмарили слова стриманого ольденбуржця Дуєзіфкена; коли мені в штольні перев'язували руку, він перед входом розповідав товаришеві про події минулої ночі й завершив реченням: «А лейтенанта Юнґера я заповажав — чоловіче добрий, він так літав через барикади!»

Після цього ми помарширували, майже всі з забинтованими руками й головами, через ліс до бойової ставки полку. Полковник фон Оппен привітався і розпорядився подати нам кави. Він, хоч і розчарований невдачею, все ж висловив нам своє визнання. Це нас розрадило. А тоді мене посадили в машину й повезли в дивізію, де чекали докладнішого звіту. У вухах мені ще ревли несамовиті вибухи ручних гранат, але я повною мірою насолоджувався цим благоденством — отак, відкинувшись на сидінні, мчати сільською дорогою.

Офіцер генерального штабу дивізії прийняв мене у своєму кабінеті. Він був доволі-таки жовчний, і я, на превелике моє роздратування, помітив, що відповідальність за результат операції він намагається перекласти на мене. Коли він тицяв пальцем у карту й ставив питання, як-от: «А чому Ви не повернули в цій траншеї направо?», я збагнув, що той хаос, у якому поняття «праворуч» і «ліворуч» втрачають будь-яке значення, лежить поза межами його уяви. Для нього все це було картою, для нас — сповна пережитою дійсністю.

Командир дивізії привітався зі мною приязно й швидко розвіяв мій кепський настрій. За обідом я в запнутому кітелі й з замотаною рукою сидів біля нього й намагався без зайвої скромності подати наші ранкові дії у правильному світлі, що мені й вдалося.

Наступного дня полковник фон Оппен ще раз оглянув патруль, вручив Залізні Хрести й надав усім учасникам чотирнадцять днів відпустки. Пополудні на солдатському цвинтарі в Тьокурі поховали полеглих, яких вдалося винести з поля. Поряд із жертвами цієї війни там спочивали й бійці 1870-71 рр. Одну зі старих могил прикрашав замшілий камінь з написом: «Далеко від очей, до серця вічно близько!» На великій кам'яній плиті було висічено: