Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Коли ми ввечері нарешті зібралися відіспатися, надійшов наказ перевантажувати важкі снаряди в Монші, й цілу ніч довелося даремно чекати на загрузлу десь вантажівку, допоки англійці навісним кулеметним вогнем і шрапнеллю, що мела по дорозі, здійснювали різноманітні й, на щастя, безуспішні замахи на наше життя. Особливо дратував нас один віртуоз кулеметної стрільби, який випускав свої черги так стрімко вгору, що кулі, прискорені земним тяжінням, падали прямовисно вниз. Відтак ховатися за мури не мало сенсу.

Цієї ночі противник подав нам приклад надзвичайної ретельності свого спостереження. На другій позиції, приблизно за дві тисячі метрів від ворога, перед ще недобудованою складською штольнею, нагромадили купу крейди. З цього англійці зробили, на жаль, правильний висновок, що вночі цей пагорб маскуватимуть, і випустили по ньому залп шрапнелі, яким і справді важко поранило трьох бійців.

Над ранок мене знову вирвав зі сну наказ вести мій рій на відрізок «С» для шанцевих робіт. Мої чоти були розподілені у складі шостої роти. Я з кількома людьми пішов до Аденферського лісу, щоб приставити їх до рубання дерев. На зворотному шляху до окопу я зайшов до свого бліндажа, щоб півгодинки перепочити. Та марно: в ці дні мені не судилося безперешкодно поспати. Щойно я визувся з чобіт, як зачув з боку узлісся, що наша артилерія якось дивно пожвавіла. В цю мить на вході до штольні виринув мій ординарець Пауліке і заволав униз: «Газова атака!»

Я вихопив протигаз, встрибнув у чоботи, підперезався, вибіг назовні і побачив, як велетенська хмара газу щільним білястим туманом нависла над Монші й, несена легеньким вітерцем, насувається на пункт 124, що лежав у долині.

Оскільки моя чота здебільшого перебувала на передовій, а атака була вельми ймовірна, часу на роздуми не було. Я перестрибнув через загородження другої позиції, побіг уперед і незабаром уже опинився в самісінькій газовій хмарі. Разючий запах хлору переконав мене, що тут ідеться не, як я подумав спочатку, про штучну димову завісу, а про справжній сильний бойовий газ. Отож, я надягнув протигаз, але одразу ж його зірвав, бо біг так швидко, що через нього мені бракувало повітря; та й скельця вмить запотіли і через них нічого не було видно. Все це вельми мало нагадувало «навчання з газової атаки», які я й сам доволі часто проводив. Позаяк мені закололо в грудях, я намагався, принаймні, якомога швидше пробігти крізь хмару. На краю села мені довелося пробиватися крізь ще одну щільну заслону вогню, розриви якого, увінчані множинними хмарами шрапнелі, тягнулися довгим, рівномірним ланцюгом над запустілими, ніким не ходженими полями.

Артилерійський вогонь на подібній відкритій місцевості, де можна вільно пересуватися, має цілком інший фізичний і моральний вплив, ніж у населених пунктах чи на позиції. Отож, я вмить переметнувся через лінію вогню і опинився в Монші, вкритому суцільним шрапнельним градом. Злива куль, вигорілих снарядів й запальників із сичанням періщила по гіллі фруктових дерев у здичавілих садах, ляскала об мури.

У бліндажі в одному з садів я побачив своїх ротних товаришів Зіверса і Фоґеля; вони розвели високе багаття і, схилившись, сиділи над очисним вогнем, щоб знешкодити дію хлору. Я склав їм товариство у цьому занятті, аж поки вогонь не згас, а тоді траншеєю № 6 рушив допереду.

Пробираючись поволі, я розглядав дрібну живність, що, вбита газом, у великих кількостях лежала на дні траншеї, і думав собі: «Зараз, напевно, знов почнеться загороджувальний вогонь, і якщо ти й далі так плестимешся, то сидітимеш тут без прикриття, як миша в мишоловці». Та все одно піддався своїй невиправній флегмі.

І справді, так і сталося: всього за п'ятдесят метрів від ротного бліндажа я потрапив під новий, ще несамовитіший вогонь, при якому здавалося абсолютно неможливим навіть цей коротенький відрізок подолати неушкоджено. На щастя, тут же поряд я помітив нішу, що їх викопували в стінах траншей для звістових. Три штольневі рами — що ж, небагацько, та все ж ліпше, ніж нічого. Тож я втиснувся в нішу і перечікував, доки негода мине.

Я, здається, вишукав найвітряніший закуток. Легкі снаряди й важкі кульові міни, пляшкові міни, шрапнель, «калатала», гранати всілякого роду — годі було вже відрізнити, що там реве, гарчить і бахкає. Згадався той простодушний капрал в лісі під Лез Епаржем і його вигук: «Що то за штучки такі?»

Час від часу вуха геть закладало від суцільного, супроводжуваного вогняними спалахами пекельного гуркоту. А по тому безперервне різке сичання знову створювало враження, що сотні фунтів заліза свистять одне за одним з неймовірною швидкістю. Іноді з коротким, важким поштовхом влітав «сліпець» — нерозірваний снаряд, — так що земля довкола стрясалась. Шрапнелі лускали тузінями, ніжно, мов хлопавки, розсипаючи свої кулі густими хмарками, а вигорілі оболонки з шипінням опадали за ними. Коли поблизу влучав снаряд, осипалось і кришилось сміття, а осколки зі свистом врізалися в землю.