Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Нема у нас із вами ніяких справ і бути не може!

Початок був невдалим. Дік вирішив зайти з іншого боку, і радісно, як чоловік, який твердо вирішив не затьмарювати своє існування коханням до жінки, сказав:

— Як вам живеться, міс Дей? Б’юся об заклад, весело.

— І зовсім не весело, Діку, і ви це знаєте.

— Я ж маю на увазі зовсім не ваше веселеньке вбрання.

— А я й не казала, що коли мені весело, то я гарно вбираюся. Який ви стали розумник!

— Ця весна була для вас багата на події, я так бачу.

— Що ви там бачите?

— О, нічого. Я маю на увазі, що чув дещо!

— І що ви там чули?

— Ну, про одного красеня з латунними запонками, мідним перснем і олов’яним ланцюжком для годинника, який до вас явно небайдужий. Ото й усе.

— Гарно ж ви описали містера Шайнера, а ви ж саме його мали на увазі! Вам же добре відомо, що запонки у нього золоті, а ланцюжок зі справжнього срібла, щодо персня точно не скажу, та він і одягав його лише раз.

— Та хай би й сто разів одягав, тільки не треба було тицяти його всім під носа.

— У будь-якому випадку він для мене нічого не значить, — спокійно заявила Фенсі.

— Не більше, ніж я?

— Містере Деві, — суворо мовила дівчина, — звичайно, не більше, ніж ви!

— Не так багато, як я?

Вона відвела погляд убік, обдумуючи всі заковики цього питання.

— Цього я не можу сказати, — відповіла з прихованим лукавством.

Вони їхали дуже повільно, і згодом їх обігнала підвода з фермером, його дружиною і робітником. Дружина фермера і робітник розглядали парочку з превеликою цікавістю, а сам фермер не зводив очей з хвоста коня.

— Чому це ви не можете мені сказати? — спитав Дік, припустивши Розумницю трохи швидше, так що вони їхали тепер прямісінько за підводою фермера.

Відповіді не було. Не знаючи, куди подіти очі, вони зрештою почали розглядати картину поперед себе. Дружина фермера сиділа, затиснута між двома чоловіками, кожен з них відсунувся на самий край сидіння, щоб дати їй місце, і тепер заледве не сидів на колесі. Із кожним підскакуванням шовкова накидка на плечах жінки надималася між лопатками, наче повітряна куля, а потім знову здувалася. Дружина фермера відчула, що за нею спостерігають, й озирнулася. Дік відстав від них ярдів на десять.

— Фенсі, чому ви не можете сказати? — повторив Дік.

— Тому що те, як багато ви для мене значите, залежить від того, як багато значу для вас я, — прошепотіла вона.

— Ви для мене весь світ, — сказав Дік, поклавши свою руку поруч з її рукою й виразно подивившись на ямочку на її щоці.

— Річарде Деві, не смійте мене торкатися! Я ж не сказала, яким чином те, як ви до мене ставитеся, вплине на те, як ставлюсь до вас я, — мої почуття можуть бути і зовсім протилежними, хіба ні? Не чіпайте мене, сер! Боже мій, гляньте, Діку!

Фенсі налякало те, що з-за правого плеча Діка раптово і дуже недоречно з’явилася порожня підвода для перевезення колод. На ній, ліниво відкинувшись назад, сиділо четверо вільнонайманих теслярів. Позадиравши голови догори, вони роздивлялися на всі боки, вочевидь, розважаючись тим, що перемивали кісточки кожній живій істоті, яка потрапляла їм на очі. Дік, не довго думаючи, вирішив цю проблему, пустивши Розумницю риссю, і скоро підвода з теслями майже зникла з очей, а курява, яку при цьому здіймала кобила, ніби туманом, накрила Діка й Фенсі майже з головою.

— Скажіть, що кохаєте мене, Фенсі.

— Ні, Діку, ні за що. Ще не час.

— Але чому?

— Вам краще поки звати мене “міс Дей” — тільки не ображайтеся, будь ласка. Мені теж не варто було називати вас Діком.

— Дурниці! Ви ж знаєте, заради вас я готовий на все. Чи ж ви думаєте, що можна отак в одну мить любити, а потім за першою примхою розлюбити?

— Ні, ні, що ви, — м’яко мовила дівчина, — просто мені здається, що я не можу собі дозволити багато думати про вас, навіть якщо...

— Але вам хочеться, правда? Ну визнайте, що хочеться. Краще сказати правду. Я знаю, кажуть, жінці треба прикидатися й приховувати свої почуття, але це не так, повірте мені, Фенсі. Жінка, чесна у коханні, як і у всьому іншому, сяє набагато яскравіше і варта набагато більшого.

— Що ж, тоді, Діку, можливо, я вас трошки і кохаю, — ніжно прошепотіла дівчина. — Але прошу вас, більше ні слова про це.

— Не скажу більше ні слова, якщо ви так хочете, серденько. Але ж ви кохаєте мене трошки, кохаєте ж?

— Не змушуйте мене це повторювати. Я більше нічого не скажу, доведеться вам задовольнятися тим, що є.

— То чи можу я називати вас Фенсі? У цьому ж немає нічого поганого.