Артур Хейли - Готель

— Примхи фортуни, — промовив Елоїс Ройс, наливаючи каву. — Комусь вона всміхається, від когось — відвертається.

— Тобі легко казати, — похмуро кинув Уоррен Трент. — Ти молодий і не знаєш, що воно таке — бачити, як справа цілого твого життя йде кобилі під хвіст.

«І цьому вже, видно, не зарадити», — з відчаєм подумав він. Через чотири дні, якщо рахувати й сьогоднішній, у п’ятницю, наприкінці робочого дня завершується двадцятирічний термін чинності заставної під готель. Донедавна Уоррен Трент не сумнівався, що інвестиційний синдикат, у сейфі якого лежить ця заставна, продовжить термін її чинності. Але синдикат відповів йому відмовою. Спочатку це здивувало його, але не стривожило. Що ж, знайдуться інші кредитори, вирішив він. Процент, видно, доведеться платити вищий, умови будуть жорстокіші, але потрібну суму — два мільйони доларів — хтось та позичить. І тільки після того, як йому почали відмовляти підряд усі, до кого він звертався — банки, трести, страхові компанії й приватні кредитори, — Уоррен Трент злякався не на жарт. Один із знайомих банкірів одверто пояснив йому:

— Такі готелі, як твій, вийшли з моди, Уоррене. Багато хто вважає, що великі незалежні заклади доживають свого віку, а майбутнє — за компаніями, бо тільки стандартизована мережа готелів може гарантувати значні прибутки. До того ж подивися на свій баланс. Він тепер у тебе весь час пасивний. А хто ж за таких умов погодиться позичити тобі гроші?

І хоч як Уоррен Трент запевняв, що теперішні збитки — це наслідок тимчасового невезіння і справи підуть краще, переконати він не міг нікого. Йому просто не вірили.

А коли він зрозумів нарешті, що потрапив у безвихідь, до нього подзвонив Кертіс О’Кіф і запропонував зустрітися в Новому Орлеані.

— Слово честі, хочеться просто побалакати з вами, Уоррене, — на техаський манір розтягуючи слова, запевняв по міжміському телефону готельний король. — Зрештою, хто ми такі? Двоє старих трактирників, правда ж? А бачимося так рідко…

Щирі інтонації не могли, однак, обманути Уоррена Трента: О’Кіфова компанія вже кілька разів зверталася до нього з недвозначними пропозиціями.

«Вороняччя злітається, — думав він тепер. — Кертіс О’Кіф, безперечно, знає, в якій я скруті, й їде сюди не теревені правити».

Він зітхнув і, щоб відігнати чорні думки, спитав у Ройса:

— Ти знаєш, що про тебе згадують у рапорті нічної зміни?

— Знаю, — відповів той. — Я його читав.

Коли рано-вранці, як завжди, принесли рапорт, Елоїс перебіг його очима й натрапив на запис: «Скарга на гамір у номері 1126»; нижче була приписка рукою Пітера Макдермота: «Причини з’ясували Е, Ройс та П. М-т. Пояснення — пізніше».

— Я бачу, ти скоро і мої приватні листи читатимеш, — пробуркотів Уоррен Трент.

— А чого ж, можна! — всміхнувся Ройс.

За обопільною мовчазною згодою вони давно вже гралися в цю гру. Ройс добре знав, що якби він не прочитав звіту, старий звинуватив би його в байдужості до готельних справ.

— Якщо всім все відомо, то чи не можна й мені поцікавитися подробицями? — саркастично запитав Уоррен Трент.

— Будь ласка, — Ройс долив хазяїнові в чашку кави. — Міс Маршу Прейскотт — дочку того самого містера Прейскотта — мало не згвалтували. Розповідати далі, чи хай краще хтось інший розповість?

На мить Трентове обличчя закам’яніло, і в Ройса майнула думка, чи не зайшов він надто далеко. Не обумовлені ніякими правилами, невимушені взаємини між ним і хазяїном грунтувалися, власне, на прецедентах, установлених багато років тому батьком Елоїса Ройса. Ройс-старший, який спочатку був камердинером, а потім став довіреною особою і, власне, близьким другом Уоррена Трента, мав звичку безоглядно казати хазяїнові все, що він про нього думає; попервах його шпильки діймали Трента до живого, та потім саме ці спірки зробили їх нерозлучними друзями. Батько помер понад десять років тому, коли хлопець був іще зовсім малий; проте Елоїс і досі пам’ятав, як гірко плакав Уоррен Трент над домовиною старого негра. З кладовища на Маунт-Оліве вони поверталися вдвох, ідучи слідом за негритянським джаз-бандом, що весело шкварив «Він до дівок був охочий». Уоррен Трент тримав Елоїса за руку. Коли вони підійшли до готелю, він хрипко сказав малому: «Залишишся тут, у мене. Потім що-небудь придумаємо». Хлопець вдячно кивнув: після смерті батька він став кругом сирота, бо мати померла при пологах. А оте «що-небудь» вилилось у добрий коледж, а потім в юридичний факультет, що його він мав закінчити за кілька тижнів. А тим часом Елоїс потроху переймав на себе обов’язки камердинера, і хоч від чорної роботи його було звільнено, він прислуговував чим міг Уорренові Тренту, а той приймав ці послуги мовчки або з невдоволеним буркотінням — залежно від настрою. Часом між ними спалахували гарячі суперечки — здебільшого, щоправда, тоді, коли Елоїс відчував, що хазяїн навмисне під’юджує його, щоб трохи розважитися.