Артур Хейли - Готель

Полісмен кивнув.

— Семирічну дівчинку. — Потім, дивлячись на їхні злякані обличчя, пояснив: — Переходила з матір’ю дорогу. Мати в лікарні. Дитина загинула на місці. Водій не міг не помітити, але навіть не зупинився. Втік, мерзотник!

— Ви його знайдете?

— Обов’язково, — впевнено кивнув полісмен і, показавши на бар’єр, додав: — Ті хлопці своє діло знають, а цей випадок їх особливо обурив. До того ж на дорозі знайдено уламки скла, та й на машині мають бути сліди.

Ззаду наближалося кілька автомобілів, і полісмен знаком звелів Крістіні їхати далі.

Поки дівчина повільно вела машину повз огорожу, обоє мовчали. Якась невловима асоціація, неясна гадка не давала Пітерові спокою, але пробитися в свідомість не могла. Нарешті він вирішив, що думки його сплутала розповідь про нещасний випадок, раптова картина трагедії; проте невиразний, тривожний неспокій ятрив його, й отямився він тільки тоді, коли Крістіна сказала:

— Ну от, ми майже вдома.

Вони звернули з Єлісейських Полів на Прентіс-авеню. А за хвилину зупинилися на стоянці перед триповерховим будинком сучасної архітектури.

— В крайньому разі, — бадьоро вигукнув Пітер, — я завжди зможу влаштуватися барменом!

Він готував коктейлі у вітальні — приємній кімнаті, де переважали м’які синьо-зелені тони, а Крістіна поралася в розчиненій кухні — розбивала над мискою яйця.

— А ви вже барменом працювали?

— Доводилось. — Він відміряв нігтем на пляшці три унції віскі, налив порівну в дві чарки, потім узявся за пляшечки з ангостурою і пейшом [6] Ангостура, пейшо = ароматні гіркі тонізуючі настоянки. . — Коли-небудь розповім.

Подумавши, Пітер додав ще трохи віскі, потім носовиком витер краплі з синього килима і, випроставшись, обвів поглядом затишну вітальню. В кімнаті стояла старосвітська французька софа (оббивка — синє й зелене листя на білому полі), двоє хеплвайтських стільців [7] Назва походить від імені Джорджа Хеплвайта англійського червонодеревця XVIII ст. , комод з мармуровим верхом і низенький інкрустований буфет, на якому Пітер готував коктейлі. На стінах висіли кольорові ліногравюри місцевих графіків-французів і одна олією намальована картина якогось сучасного імпресіоніста. Кімната була мила й привітна. «Як і її хазяйка», — подумав Пітер. Лише громіздкий, неоковирний годинник, що цокав біля його вуха на буфеті, контрастував з обстановкою. Годинник цей, із чудернацькими бронзовими закрутками й розмитим, стертим циферблатом, походив, безперечно, з вікторіанської епохи. Розглядаючи його, Пітер аж знизав плечима.

Коли він увійшов з чарками до кухні, Крістіна саме виливала збиті яйця з миски на сковорідку, що тихо шкварчала.

— Ще три хвилинки — і все, — сказала вона.

Він дав їй чарку, й вони цокнулися.

— Ну, послухаємо, що ви скажете, — промовила Крістіна. — Омлет готовий.

Вона недаремно пишалася своїм умінням — легкий, присмачений зіллям омлет танув у роті.

— Справжній делікатес! — вигукнув Пітер. — Якби ж то його всюди так готували!

— А ще я вмію варити яйця.

Він поблажливо помахав рукою.

— Перевіримо як-небудь за сніданком.

Потім вони повернулися до вітальні, й Пітер змішав ще два коктейлі. Доходила вже друга година ночі.

Сидячи біля неї на софі, він кивнув на недоречний у цій кімнаті годинник.

— У мене таке враження, ніби ця махина супиться на мене — мовляв, чи не час тобі вже йти?

— А він може, — відповіла Крістіна. — Це батьків годинник, стояв у нього в кабінеті, перед очима в пацієнтів. Єдина річ, яку я забрала з собою.

Вони посиділи мовчки. Колись Крістіна розповіла йому про авіакатастрофу у Вісконсіні — розповіла спокійно, без емоцій…

Нарешті він стиха проказав:

— Певно, коли це сталося, найстрашнішою була самотність.

— Я хотіла вмерти, — відповіла вона просто. — Та потім це минуло. Через якийсь час.

— Яким?

Вона силувано всміхнулася.

— Душевні рани загоюються швидко. Оте бажання — вмерти — зникло за тиждень чи за два.

— А потім?

— Приїхавши до Нового Орлеана, я наказала собі: більше не думай про це. Але не думати не могла. І легше мені не ставало, а навпаки, гіршало. Я розуміла: треба щось робити, але де себе подіти — не знала.

Вона замовкла, і Пітер спитав:

— А що ж далі?

— Можна було б повернутися до університету, але я поклала собі не вертатись. Вчитися заради самого тільки диплома не хотілося, та й навчання втратило принадність, почало видаватися забавою.