Григорий Квитка-Основьяненко - Сердешна Оксана

– Моя мати у сусідах? – крикнула Оксана, руки ламаючи.-Се я їй так наробила! -Та аж припала до землі, плачучи…

– Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла до Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!… Хотів уступитись за неї… «Не руш,– сказала мені Векла,– бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди… І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!…»

Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватись, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,– каже,– просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».

Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона…»

Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!… Петре!… Ти не чоловік, ти янгол божий!… Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!… Що се ти здумав?… Чи достойна ж я того, щоб "ти й думав так? Як у твій чесний дом. що була богобоязлива сім'я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?…»

– Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна… ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру…

– Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім'ї й роду!… Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій…

– Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!…

– Ось де моя слава,-сказала Оксана, і вийняла платочок з своєю косою, і показала Петрові.– Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і кріпачкою. Буду ніч "і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене…

Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»

Пожалковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом…

Перш усього зострілась з Оксаною молодиця, прежня її подруга. Придивилась і крикнула: «Так і е! Се Оксана. Мотре, дивись -Оксана йде!» Мотря собі: «Та Оксана ж, із заробітком!» Одна по одній – і пішли по усьому селу… тільки доходить сердешна Оксана до якого двора, дивиться – вже усі з хати вийшли, і дивуються на неї, і сміються з неї, і кричать: «А що? Погуляла за салдатами? Добула слави? Неси салдатченка матері на втіху. Чи байстрюком матері хвалиться йдеш? Не дивись на мене, паплюго!» Оттака їй честь була зо всіх дворів. А коли дівчата вийдуть дивитись на неї, то матері заганяють і лають, щоб і не дивилися па неї. «Вона,– кажуть,– не достойна того за своє мандрування за салдатами. Остидила усе село!» А ще пуше дітвора! Так ті, чувши усе від старших, так аж на вулицю вибігли, і за поли її сіпають, і кричать, і вже й приложили: «Салдатка йде, байстря несе… кир-кир-кир-кир!»

Оксано, Оксано! Чи ти се усе чуєш у тім же селі, де колись тільки вийдеш на вулицю, то усі вибігають против тебе, щоб хоть подивитись на тебе та позавидувати на твою красу; а коли, було, заговориш з ким, так і той радісінький, і усі збираються круг тебе, щоб послухати твоїх речей, шуток та вигадок. І що то: і самий престаренний дід і немощний, що, вивели його на вдвір'я та посадили на завалині, і той, як, було, проходиш мимо нього, то так пильно дивиться на тебе, так аж не втерпить і скаже: «От дівка – так так!» А тепер яка тобі честь!… Що то ще буде від матері?…