Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

Характерний для Шаміссо вірш «Замок Бонкур», де поет з любов’ю пригадує у всіх деталях рідний замок, зруйнований селянами, і благословляє тих, хто заорює і засіває руїни:

Таким ясним, щирим незлобивим поглядом дивився поет на світ, таким добрим і нехитрим знали його сучасники. І таким постає перед нами автор таємничої повісті-казки, що зробила його ім’я популярним у світовій літературі,

У «Дивних пригодах Петера Шлеміля» розповідається про людину, що в наївному юнацтві легковажно проміняла свою тінь на гроші, а потім усе життя покутувала, аж поки їй не трапились семимильні чоботи, щоб утекти від людей і від своїх страждань у міжконтинентальні простори.

Коли людина переступає з одного острова на інший, коли вона збирає в ботанічну скриньку рослини усіх континентів, вона забуває про тінь, та й нікому придивлятись до її тіні. Це, власне, фабула, за якою стоїть символічний зміст.

Але казка написана як повість, на твердій реалістичній основі, населена живими постатями, схопленими так живо в найістотніших прикметах, висвітленими так психологічно правдиво, що реалістична канва збиває зі сліду алегорії. Автор – талановитий прозаїк, що бачить тло у всій повноті барв і вміє кількома словами передати характер.

Ось пан Джон, якого Шлеміль одразу впізнає «по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі». Він виголошує свою основну ідею: «Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник». – «О, чистісінька правда, – гукнув я, сповнений почуттів». Ця фраза теж цілком характеризує юнака, що не мав нічого за душею, крім прагнення домогтися протекції Джона.

Це одразу відчув «загадковий пройдисвіт, що ходив лиш манівцями», – чоловік у сірому. Оцей коректний послужливий джентльмен усе подавав розманіженому панству, але не викликав цим ніякого подиву, ба навіть уваги з боку людей, що лише обмінюються недбалими люб'язностями… Зманіжені і вередливі, вони звикли, щоб хтось задовольняв їхні забаганки з першого погляду, і не дивуються навіть тоді, коли чоловік у сірому виймає з кишені осідланих коней і чемно подає до панських послуг…

Здається, ось-ось він усіх їх згорне і заховає в кишеню, а вони, набундючившись, навіть і цього не помітять. Та не вони йому потрібні. Навіщось йому була потрібна тінь юнака. А той не встояв, зачувши про невичерпний Фортунатів гаманець і, засліплений золотом, навіть не встиг збагнути, навіщо сірому чоловікові здалася чужа тінь і навіщо самому берегти свою тінь. Але те, до чого людей не можуть привести міркування, дається їм через гіркий життєвий досвід.

Можливо, коли б усе це сталося з якимось негідником, він би зумів обминути сонячні дороги і пройти життя сутінками, задовольнившись тим, що дає золото. Але Шлеміль – чесна і вразлива людина. Він одразу ж починає відчувати, що з втратою тіні над ним немов тяжить якесь прокляття. Почуваючи себе нещасним, він стає зовсім іншою людиною, далекою від того вчорашнього легковажного юнака, впевненого, що вся сутність життя – в мільйоні. І потім, після багатьох Шлемілевих страждань, саме в кульмінації, коли вирішувалась доля його кохання, знову з’являється чоловік у сірому й пропонує рятівну тінь в обмін на душу – на полегшених умовах, посмертно. Та Шлеміль, навіть не вагаючись, відхиляє послугу. Він уже знає, що дорога компромісу і моральних втрат не веде до щастя…

Вся повість зіткана з цього гіркого пізнання. В легких, граціозних переливах сюжету фантастика чергується з точним реалістичним малюнком. То автор заманює чисто-автобіографічним епізодом, то дивує чисто казковим зламом сюжету, який теж можна змістовно осмислити. Інтригує в цій історії кожна художня деталь – і нерозгаданий чоловік у сірому, і можливість повернути втрачену тінь, і нагода продати душу на полегшених умовах, і вигадані пояснення втрати тіні (то вона, мовляв, примерзла у снігах Росії, то була скалічена чоботом незграбного чоловіка, то під час важкої хвороби була втрачена разом з волоссям). Все це викликає найширші асоціації в зв’язку з лейтмотивом, що звучить як різка вібрація струни – про марність золота, яке не компенсує втраченої тіні.

Шлеміль жив утратою, а не тим, що мало б її компенсувати!