Звичайно, вона приваблює насамперед тим, що легко, красиво, талановито написана. Її можна з інтересом читати, уявляючи звичайну собі тінь і не задумуючись над тим усім, що нас супроводжує ціле життя і чого ми не можемо втратити, не втрачаючи, себе. Отже, навіть для дитячого сприймання казка Шаміссо цікава, бо це таки нечувана дивовижа: людина без тіні. Легше вже уявити собі людину з зайвою, чужою тінню… Але навіть тоді людина зміниться від цього, здавалося б, дрібного факту: чужа тінь заважає бути собою. Так само брак власної тіні не дає бути собою. Зовнішнє, буквальне розуміння все ж таки затягує нас у глиб людської психології. І не випадково: казка про Петера Шлеміля наскрізь психологічна, і ключ до розуміння її треба починати шукати з життєпису і душевного складу самого автора.
Шарль-Луї-Адельберт де Шаміссо народився 30 січня 1781 року в замку Бонкур – у Шампані, в стародавній французькій дворянській родині, протягом століть зв’язаній кревно з королівською династією. Революційна хвиля 1790 року змела замок і закинула родину Шаміссо на еміграцію. Майбутнього поета з коренем вирвано з рідної землі і пересаджено на німецьку. Але дев’ять років – це вже для людини багато: «Спогади мого дитинства розкриваються для мене повчальною книгою, з якої уявляється перед моїм загостреним зором цей пристрасний, бурхливий час».
Батько пішов у емігрантський загін. Зносячи нестатки, родина шукала притулку в Бельгії, в Баварії, аж поки не опинилася в Берліні.
В 1796 році підліток записується пажем прусської королеви, а там дістає змогу навчатись у французькій гімназії, потім у військовій академії. В 1798 році він уже прапорщик, а за три роки – лейтенант піхотного полку. Траплялось, що трохи неповороткий, задумливий офіцер армії Фрідріха-Вільгельма III то з’являвся на парад без шпаги, то губив свою роту. Образ розлюченого полковника грізним привидом плавав за ним навіть у кругосвітню подорож через п’ятнадцять років…
Як тільки перший консул Бонапарт 1801 року дозволив емігрантам повернутися на батьківщину, граф Шаміссо з родиною виїхав до Франції. Адельберт з причин фінансового характеру залишається в Німеччині і щораз глибше поринає в стихію німецького життя. Він заактується творами Клопштока, Гете, Шіллера, Канта, особисто зближується з Фіхте і здружується з гуртком обдарованої молоді. Пише вірші спершу французькою, потім німецькою мовою. В 1904 р. видає власним коштом «Альманах муз» і відтоді органічно входить у літературне життя німецької молоді.
Але тут проблема національного конфлікту між Францією і Німеччиною, загострюється на гребені історичних подій і спускається до особистої драми Шаміссо. Йдучи на Пруссію, Наполеон І видає декрет про розстріл кожного француза, що стане під чужий прапор. Шаміссо не дозволяють відставки. Він залишається в полку, який не дуже певний своєї перемоги… Але буря тепер проноситься над головою: прусські фортеці падають одна за одною без єдиного пострілу…
Як людина з високорозвиненим почуттям честі, як офіцер, Адельберт фон Шаміссо гостро переживає ганьбу поразки. На цей раз він домагається відставки, їде у Францію, але не знаходить там своєї ниви і поривається знову до Німеччини, де розпочав і літературну, і природознавчу працю. Найсвітлішим епізодом у Франції було його перебування в домі мадам де Сталь, про яку поет згадує: «В колі цієї величної, чарівної жінки я прожив незрівнянні дні, спізнався з багатьма знаменитими людьми того часу і пережив шмат наполеонівської історії, його ворожість до сили, що не скорялась йому; ніщо поруч з ним і під ним не сміло почувати себе незалежно…»
Широта поглядів і прагнення до незалежності споріднювали Шаміссо з мадам де Сталь. Режим диктатури їх не влаштовував…
В 1812 році Шаміссо вступає на медичне відділення Берлінського університету. Але спокій тривав недовго. Надходить рік відновлення війни німецьких держав проти Наполеона. Патріотичні настрої ведуть німецьку молодь на поле «битви народів» – під Лейпцігом.
Чогось подібного Шаміссо – людина без батьківщини – вже зазнав у 1806 році, коли наполеонівський декрет поставив його перед вирішальним вибором. З того часу стихія бурхливих літ кидала його то у Францію, то знов у Німеччину. Очевидно, за той час багато гострих зіткнень пережив поет, багато дум заховав на дні душі… 1813 рік був тільки останньою краплею, – і Шаміссо написав свою повість-казку.
Сам Шаміссо, очевидно, не почував національної зради. В затишку тріумфальної наполеонівської тіні він не дуже цікавився своєю власною… Зате подолані і поневолені Наполеоном німці настільки болісно переживали зневаження національної честі й гордості, що навіть французові не могли дарувати втрату її. В їхньому середовищі він змушений був гостро осмислити цю втрату.
Читать дальше