Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

Ось так він і говорив собі далі. Надаремне хотів я втекти – він не відставав. Причепившись до мене, він увесь час торочив мені глузливо про золото і тінь. А я не міг спромогтися на жодну думку.

Отак безлюдними вулицями дістався я до свого будинку. Але, глянувши на нього, я ледве його впізнав: вікна порозбивані, двері позамикані. Не видно ніякого світла, не чутно слуг. А він голосно зареготав біля мене:

– Так-так, це добра халепа! Але свого Бенделя ви, напевне, застанете дома. Ви передбачливо послали його додому дуже стомленого, і тому він, мабуть, нікуди не виходив.

Він знову зареготав.

– Цей матиме що розказувати! Ну, тим часом будьте здорові! Сьогодні на добраніч, до швидкого побачення!

Я подзвонив кілька разів. Блимнуло світло. Бендель зсередини запитав, хто дзвонить. Коли цей добряга впізнав мій голос, то ледве стримав свою радість. Двері відчинились, і ми з плачем кинулись один одному в обійми. Бендель дуже змінився, змарнів, мав хворий вигляд, а в мене волосся зовсім посивіло.

Бендель повів мене спустошеними кімнатами в один уцілілий покоїк, приніс їсти й пити. Ми сіли, і він знову заплакав. Вірний слуга розповів мені, що доти переслідував сухореброго чоловіка в сірому, якого запопав з моєю тінню, поки й мої сліди загубив. Він так натомився, що, знесилений, упав на землю і потім, не маючи змоги мене знайти, вирішив повернутися додому, куди незабаром вдерлася підбурена Раскалом чернь, повибивала усі вікна; задовольнивши тим свою жадобу до руйнування. Так вона віддячила своєму благодійникові. Всі слуги порозбігались. Місцева поліція заборонила мені, як особі підозрілій, перебувати в місті і дала наказ за двадцять чотири години виїхати звідсіль. Бендель додав ще немало до того, що мені вже було відомо про багатство та одруження Раскала. Цей мерзотник, який поклав початок усьому, що зі мною сталося, знав, мабуть, чи не з перших днів мою таємницю і, приваблений золотом, зумів втертися до мене в довіру, а тоді підібрав ключа до шафи з золотом, звідкіль і положив грунт своєму багатству, про збільшення якого тепер уже міг і не дбати.

Все це розповів мені Бендель, гірко плачучи від горя, а потому став плакати і від радощів, що знову мене бачить, що знову зі мною, бо після того, як він потерпав за мене і мою долю, побачив, що я спокійний і твердий в усіх злигоднях. Бо саме так виявлявся тепер мій розпач. Моє нещастя здавалося мені таким величезним, невиправним, що я виплакав над ним усі мої сльози. З грудей моїх уже несила було видобути жодного зойку. Холодно і байдуже ніс я назустріч лихові свою безпорадну голову.

– Бендель, – сказав я, – ти знаєш мою долю. Важка кара спіткала мене за колишні мої провини. А ти, невинний чоловік, не повинен більше єднати свою долю з моєю, я цього не бажаю. Я виїду ще сьогодні вночі, осідлай мені коня. Я поїду сам-один – ти залишайся. Я так хочу. Тут повинно ще бути кілька ящиків з золотом, бери їх собі. Я сам мандруватиму по світу. А якщо мені коли усміхнеться веселіша година і щастя повернеться знову, тоді я згадаю тебе, щирого друга, бо в тяжкі години розпачу і болю я плакав на твоїх вірних грудях.

З болем у серці мусив чесний слуга підкоритися останньому наказові свого хазяїна, хоч у душі він давно цього побоювався. До його прохань і доказів я був глухий і сліпий до його сліз. Він привів мені коня, Я ще раз притиснув ридаючого Бенделя до своїх грудей, скочив у сідло і під покровом ночі поїхав геть від могили мого життя, не дбаючи, куди понесе мене кінь, бо в мене більш не було на землі ні мети, ні бажання, ні надії.

Незабаром до мене приєднався пішохід, котрому було зі мною по дорозі. Пройшовши трохи побіч мене, він попрохав дозволу покласти на мого коня пальто, яке ніс у руках, я мовчки погодився. Він, легко вклонившись, подякував за цю незначну послугу, похвалив мого коня і, користуючись з нагоди, заходився дуже вихваляти щастя і могутність багатих і, не знаю вже яким чином, завів про це розумову з самим собою. Я в неї не встрявав і був лише слухачем.

Він докладно виклав свої погляди на життя та світ і дуже швидко зійшов на метафізику, до якої нібито поставлена вимога найти слово, що розв’язувало б усі загадки.

Потім дуже чітко з’ясував цю задачу і перейшов до відповіді на неї.

Ти знаєш, мій друже, що з того часу, як у школі я пройшов філософію, мені стало ясно, що до умоглядної філософії немає у мене жодного хисту, і я цілком зрікся праці на цій ниві. З того часу я багато дечого полишив для себе нерозв’язаним, не раз відмовлявся від пізнання і розуміння деяких речей і, як ти сам радив мені, покладаючись на власний розум, на внутрішній голос, наскільки це було мені під силу, ішов своїм власним шляхом. Так ось мені видалося, що цей красномовець дуже майстерно зводить міцну словесну будову. Але я не бачив у ній саме того, що хотів би знайти, і тому вона була для мене художнім витвором, вишукана досконалість котрого служить лише для втіхи очей. Проте я охоче слухав пишномовного супутника, який відволікав мою увагу од болей і страждань. Він легко заволодів би мною цілком, коли б йому вдалося вплинути і на мою душу так, як на розум.