Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

З трепетним чеканням у грудях я ввійшов у сад. Зненацька просто в обличчя мені хльоснув чийсь регіт. Я аж затремтів, швидко озирнувся навколо себе – нікого. Я пішов далі, та одразу ж почув якийсь шурхіт – хтось ніби крокував поряд; проте знову нікого не видно, і я подумав, що мені тільки так видалося. Була ще рання година. В альтанці графа Петера – нікого, в саду – ані душі. Я пройшов знайомими алеями і дістався до самого будинку. Мене переслідував той же шурхіт, але вже виразніший. З серцем, повним страху і тривоги, сів я на лаву, що стояла на сонці проти ганку. І мені здалось, що невидимий кобольд з глузливим хихиканням сів біля мене. Ключ у дверях повернувся, двері відчинились, і лісничий з паперами в руках вийшов з дому. Немов туман оповив мою голову. Я озирнувся і – о жах! – чоловік у сірому сурдуті сидів поруч зі мною і дивився на мене з диявольською посмішкою. Він натягнув свою шапку-невидимку і мені на голову. Біля його ніг спокійно лежали рядом дві тіні, його й моя. Він недбало крутив у руках знайомий уже мені пергамент і, поки заглиблений у свої папери лісничий походжав садом, схилився до мого вуха й конфіденціально зашепотів: – Отож ви, здається, таки прийняли мою пропозицію, і тепер ми з вами любесенько сидимо вкупі, дві голови під одною шапкою. Це дуже добре! Дуже добре! А тепер віддайте мені назад моє пташине гніздо. Воно вам більше не потрібне, а ви людина занадто чесна, щоб затримувати його силою. Але не треба дякувати! Я його позичав вам від щирого серця. – Він без вагань узяв гніздо з моїх рук, сховав його в кишеню і зареготав так голосно, що лісничий аж обернувся. Я сидів мов закам’янілий. – А признайтесь, – спокушав він мене далі,– ця шапка таки дуже зручна. Вона вкриває не тільки людину, але й її тінь, та й не одну, а скільки їй заманеться придбати. Ось погляньте, сьогодні я веду за собою дві.

Він знову зареготав.

– Зауважте собі, Шлеміль, чого спочатку не хочеш по-доброму, до того в кінці будеш змушений. Я думаю, що ви цю річ викупите в мене, візьмете назад наречену (бо ще є час), а Раскал гойдатиметься на шибениці; це для нас дурниці, поки що мотузків вистачить. Послухайте, я вам на додачу дам ще й оцю шапку.

Тут з дому вийшла мати і почалась розмова.

– Що робить Мінна?

– Плаче.

– Дурне дівча. Тепер уже нічого ж не зміниш!

Звичайно, ні, але так швидко віддати її за другого… О чоловіче, ти жорстокий до рідної дитини!

– Ні, матусю, ти помиляєшся. Коли вона стане дружиною багатої і поважної людини, то втішиться, перш ніж виплаче свої дівочі сльози, забуде свій біль, як важкий сон, і дякуватиме богові й нам. Ось побачиш!

– Дай-то боже!

– Вона, звичайно, володіє тепер дуже пристойними маєтками, але ти гадаєш, що після гармидеру, якого наробила нещаслива історія з тим пройдисвітом, скоро можна буде найти партію ліпшу за Раскала? Чи ти знаєш, якими статками володіє цей пан Раскал? У нього тут на шість мільйонів маєтків, вільних від усяких боргів. За них заплачено готівкою! Я тримав у руках усі документи! Це ж він купив усе найкраще в мене під носом! Крім того, в нього в портфелі ще векселів Томаса Джона приблизно на чотири з половиною мільйони.

– Він, мабуть, накрав багато.

– І що ти знову верзеш? Він мудро заощаджував там, де інші розтринькували.

– Людина, що носила лакейську ліврею.

– Дурниці. Зате в нього бездоганна тінь!

– Воно то так, але…

Чоловік у сірому сурдуті засміявся і глянув на мене. Двері відчинились, і вийшла Мінна, спираючись на руку покоївки. Тихі сльози котилися по її прекрасному блідому личку. Вона опустилася в крісло, що було поставлено для неї під липою, а батько сів на стільці поруч. Він узяв її ніжно за руку і почав лагідно вмовляти такими словами:

– Будь же розумницею, моя добра, люба дитино, не смути свого батька, який бажає тобі тільки щастя. Я розумію, любе серденько, що ти дуже вражена. Але ти якимсь чудом уникла нещастя! До того, як ми відкрили ганебний обман, ти дуже любила цього негідника. Бачиш, Мінно, я знаю все, і не роблю тобі за це жодних докорів. Я й сам, кохана дитинко, також його любив, поки вважав за великого пана. А тепер ти бачиш, що все змінилось. Як! У кожного пса є своя тінь, а моя люба дитина хотіла вийти за… Ні, ти ж більше не думаєш про нього? Послухай, Мінно, за тебе сватається чоловік, який не боїться сонця, поважний чоловік, правда, не якийсь там князь, але десять мільйонів! Вдесятеро більше, ніж у тебе. Це чоловік, що зробить щасливою мою любу дитину. Не кажи нічого, не переч мені, будь доброю, слухняною дочкою! Нехай вже я потурбуюсь про тебе, осушу твої сльози. Обіцяй мені, що підеш за Раскала. Скажи, обіцяєш це мені?