Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

– Ні? – запитав він здивовано. – А чому ні?

– Мені здається, це до деякої міри буде необачно, душу проміняти на тінь.

– Так-так, – повторив він, – необачно! – і вибухнув голосним реготом просто мені в обличчя. – А дозвольте вас запитати, що ж то за штука, ваша душа? Чи ви її бачили? І на якого біса вона вам здалася, коли ви помрете? Вам радіти треба, що знайшовся дурень, який ще за життя хоче заплатити за цей «X», цю гальванічну потужність, за поляризуючу силу впливу чи біс його знає, як і назвати цю чортівню, хоче заплатити чимось реальним, а саме вашою уособленою тінню, що за її допомогою ви досягнете руки вашої коханої та здійснення всіх ваших прагнень. Чи, може, ви волієте штовхнути оте юне створіння в обійми підлого шахрая Раскала? Ні, ви мусите поглянути на це своїми власними очима. Ходім, я зараз позичу вам шапку-невидимку (тут він витягнув щось із кишені), і ми прогуляємось непомітно садочком лісничого.

Мушу признатися, мені було дуже соромно, що цей чоловік пошив мене в дурні. Я його ненавидів до глибини душі і думаю, що особиста відраза до нього більше ніж моральні принципи чи забобони важили в тому, що я підписом не викупив у нього свою тінь, хоч і як була вона мені потрібна. Такою ж огидною була мені й думка зробити з ним прогулянку, яку він запропонував. Бачити між собою і моєю коханою цього осоружного негідника, цього кепкуючого кобольда, бачити наші розбиті серця, віддані йому на поталу і знущання – це обурювало мої найглибші почуття. Те, що зі мною скоїлося, я сприйняв як призначену мені долю, а свою біду вважав неминучою і, звертаючись до нього, так йому сказав: – Мій добродію, я продав вам свою тінь за цей чудесний гаманець і потім дуже каявся. Скажіть, ради бога, чи не можна цю угоду розірвати?

Він похитав головою і спохмурнів. Я вів далі:

– Тож знайте, я вам нічого більше не продам з того, що належить мені, хоч би ви заплатили навіть моєю тінню, і не підпишу також нічого. Із цього виходить, що прогулянка в шапці-невидимці, на яку ви мене запрошували, буде не однаково веселою для вас і для мене. Отож вважайте це за пробачення, і коли ми не прийшли до згоди, то розпрощаймося!

– Жаль мені дуже, мосьє Шлеміль, що ви так уперто відмовляєтесь від руки, яку я вам дружньо простягаю. Можливо, я іншим разом буду щасливіший, а тим часом до скорого побачення! A propos, [11] До речі (франц.). дозвольте мені ще на останку показати вам, що речі, які я купую, не пліснявіють у мене, навпаки, я їх старанно і дбайливо зберігаю.

Тут він миттю витяг з кишені мою тінь, кинув її дуже спритно до своїх ніг і простелив на галявині освітленій сонцем. І вмить від його ніг простяглися дві тіні,– моя і його власна, – з якими він і ходив, бо моя тінь також слухалась його.

Коли, нарешті, через такий довгий час я знову побачив свою бідолашну тінь, та ще й на такій ганебній службі,– а сам я через її відсутність терпів такі невимовні муки, – серце моє не витримало, і я заплакав гіркими сльозами. А він, цей ненависний, без жалю і сорому хвастаючись вкраденим, знову запропонував мені те ж саме:

– А чого вам так журитися? Вона може стати ваша! Черкніть лише пером, і бідна сердешна Мінна буде вирвана з пазурів негідника і опиниться в обіймах високошановного пана графа. Я ж сказав: черкніть лише пером.

Сльози мої ще дужче полилися з очей, але я одвернувся від нього і махнув рукою, щоб він ішов геть.

Саме в цю мить з’явився Бендель, що, турбуючись про мене, скрізь ішов услід за мною. Коли цей вірний, добрий друг застав мене в сльозах, а мою тінь, яку він не міг не впізнати, побачив у володінні цього дивного сірого чужака, він зразу ж наважився, нехай силою, відібрати від нього мою власність і повернути мені. Та оскільки він сам ніколи не мав справи з такою делікатною річчю, то без церемоній накинувся на сірого чоловіка і наказав йому негайно віддати мені мою власність. Але той замість відповіді повернувся спиною до простодушного хлопця і пішов геть. Тут Бендель підняв сучкуватого кийка, якого завжди носив з собою і, йдучи вслід за ним, заходився лупцювати його по спині з усієї сили своїх мозолястих рук, раз у раз повторюючи, щоб віддав мені мою тінь. А той, начеб це йому було не впершину, зіщулився, втягнув голову в плечі, і мовчки, спокійно подався своєю дорогою через степок разом з моєю тінню і моїм вірним слугою.

Довго ще чулися у тому безлюдді глухі удари, нарешті й вони затихли вдалині.

І я знову, як і раніше, зостався наодинці з своїм горем.