Адельберт Шаміссо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

– Ви, здається, забули, мій добродію, що я вам хоч і дозволив при певних умовах супроводити мене, але за собою залишив повну свободу дій.

– Якщо накажете, я зараз же спакую свої манатки.

Це була його улюблена погроза. Я мовчав, а він в ту ж мить заходився згортати мою тінь. Я зблід, але не боронив йому цього. Довго тривало мовчання. Нарешті він заговорив перший.

– Ви мене терпіти не можете, мій ланочку, ненавидите мене, я знаю. Але за віщо, дозвольте вас поспитати? Може, за те, що серед білого дня напали на мене і хотіли силоміць відібрати пташине гніздо? Чи, може, за те, що хотіли по-злодійському вкрасти моє добро – тінь, яку я довірив вам, покладаючись на вашу чесність? Я, з свого боку, вас не ненавиджу і вважаю цілком природним, що ви намагаєтесь використати свої переваги – хитрощі, силу. А також не маю нічого проти вашої найсуворішої принципіальності до всіляких чеснот. Сам-то я не такий вимогливий до цього, як ви; я просто дію так, як ви думаєте. Скажіть, може, я коли де-небудь хапав вас за горло, щоб заволодіти вашою дорогою душенькою, до якої мав колись таку охоту? Або заради виміняного гаманця підсилав до вас свого слугу? Чи, може, намагався з ним утекти?

Я на це не міг нічого заперечити, а він вів далі:

– Гаразд, мій паночку, гаразд, ви мене терпіти не можете, я це розумію і не гніваюсь на вас. Ми мусимо розлучитися, це ясно, і ви мені також дуже набридли. Отож, щоб цілком здихатись ганебної для вас моєї присутності, я вам раджу ще раз: викупіть віддану вами річ.

Я простягнув йому гаманець.

– Тільки отакою ціною.

– Ні.

Я важко зітхнув і промовив:

– Ну що ж. Я стою на цьому, мій добродію. Розлучімося; не заступайте мені дороги на цьому світі, де, сподіваюсь, є досить місця для нас обох.

Він посміхнувся і сказав:

– Що ж, розлучімося, мій паночку! Але перше ніж піти, я хочу навчити вас, як викликати мене: коли вам заманеться побачити вашого найпокірнішого слугу, досить лише добре струснути вашим гаманцем, щоб у ньому забряжчали нерозмінні червінці, і я в одну мить з’явлюся на їх брязкіт. В цьому світі кожен думає тільки про свою вигоду. А ви бачите, що я думаю також і про вашу, бо я вам, як бачите, відкриваю нову силу! О, цей гаманець! Коли б навіть вашу тінь пожерла міль, все одно ми були б міцно з’єднані з вами. Але досить! Навіть і на відстані ви можете давати накази вашому слузі. Знайте, я можу робити послуги своїм друзям, а особливо з багатими у мене добрі стосунки. Та ви й самі це бачили. Тільки вашу тінь, мій паночку, – дозвольте вам це сказати, – назад отримаєте лише при одній-єдиній умові.

Образи минулого раптом постали в моїй уяві. Я швидко запитав його:

– Містер Джон давав вам розписку?

Він посміхнувся:

– Від такого доброго друга розписка мені не потрібна.

– А де він? Ради бога, я хочу це знати!

Він помалу всунув руку в кишеню і витягнув звідтіль за чуприну Томаса Джона з блідим, спотвореним обличчям. Посинілими, як у мерця, губами він ледве промовив:

– J usto judicio Dei judicatus sum; justo judicio Dei condemnatus sum. [13] Праведним судом божим був я судимий. Праведним судом божим я засуджений (лат.).

Я жахнувся і, швидко жбурнувши в безодню гаманець з дзвінким золотом, крикнув до нього востаннє:

– Заклинаю тебе ім’ям господа бога– щезни, жахлива потворо! Згинь і ніколи більше не з’являйся перед мої очі!

Він похмуро встав і одразу ж зник за скелями, що оточували зарослу диким чагарником місцину.

Отак зостався я без тіні, без грошей, але важкий тягар упав з моїх грудей, і мені зробилося весело. Коли б я не втеряв заразом і своє кохання, або принаймні не відчував докорів сумління, що лише сам винний у всьому, то, гадаю, був би навіть щасливий. Проте я не знав, що мені робити. Я вивернув кишені й знайшов там кілька червінців; порахував їх і розсміявся. У мене ж там унизу, в готелі, залишились ще й коні. Зараз мені було соромно туди повертатися. Я мусив принаймні діждатись, поки зайде сонце – воно стояло ще високо в небі. Я ліг у холодку від найближчих дерев і спокійно заснув.

Переді мною, мов у легкому танці, пропливли милі моєму серцю образи, сплітаючись у чудесний сон. Привітно усміхаючись, промайнула Мінна повз мене з віночком квітів на голові. Поштивий Бендель, також увінчаний квітами, радісно привітався зі мною і зник. Багатьох ще я бачив, а між ними у натовпі, здається, й тебе, Шаміссо. Яскраво світило сонце, але ні в кого не було тіні, і що найдивніше – нікому це не здавалося поганим. Квіти й пісні, кохання й радість в пальмовім гаю… Я не міг ні втримати ці рухливі, примарні образи, ні ясно уявити, хто вони. Але я знав, що мені приємно снити цей сон, і боявся прокинутись. Насправді я вже не спав, та не розплющував очей, аби довше втримати в моїй душі ці зникаючі видива.