Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

Паніка дала переляканому верхівцю та його коневі явну перевагу над переслідувачем, але як тільки вдалося пройти половину шляху через яругу, попруга сідла молодика ослабла, і вершник відчув, що воно вислизає з-під нього. Він вхопився за луку, намагаючись з усіх сил втриматися в сідлі, але даремно. Він вчасно обхопив за шию старого Пороха, щоб врятуватися, коли сідло зсунулося на землю. Вчитель почув, як воно затріщало під копитами коня його переслідувача. На мить він жахнувся через майбутній гнів Ганса ван Риппера, котрий обов’язково осатаніє, адже це було його святкове сідло. Але для дрібних страхів не залишалося часу. Примара вже майже наздогнала парубка (який і так був не надто вправним вершником), а він відчайдушно намагався не звалитися, сповзаючи то на один бік коняки, то на інший, а іноді бився об гострі виступи її хребта, остерігаючись, щоб той не роздер його навпіл.

Відкритий просвіт між деревами тепер збадьорив утікача надією на те, що до церковного мосту вже майже рукою подати. Мерехтливе відображення срібної зіроньки у воді струмка свідчило, що парубок таки не помиляється. Він побачив стіни храму, що нечітко біліли між деревами. Згадав про місце, де зник примарний суперник Брома Бонса. «Якщо зможу дістатися до цього мосту, — подумав Ікабот, — то буду в безпеці». Аж тут вчитель почув, як чорний скакун фиркає вже майже за ним. Йому навіть здалося, що відчуває на спині його гарячий подих. Ще один судомний удар по ребрах, і старий Порох опинився на мості й уже гупав копитами по лунких дошках. Так вдалося дістатися на інший бік. Нарешті Ікабот зважився кинути погляд позад себе, щоб подивитися, чи перекинеться його переслідувач, як подейкували, на хмару сірки та вогню. Натомість побачив, як привид підіймається в стременах і кидає в нього своєю головою. Ікабот намагався ухилитися від цього жахливого снаряду, але не зумів. Голова вдарилася в його череп із вражаючим тріскотом, вершник упав на землю, а Порох, чорний огир і примарний вершник пролетіли повз нього, як вихор.

Наступного ранку стару коняку знайшли без сідла, з обірваною вуздечкою під ногами, як та мирно щипала траву біля воріт ферми. Ікабот на сніданок не з'явився. Настав обід, але квартиранта так і не було. Підлітки зібралися в школі і безтурботно вешталися на березі річки. Але вчитель не давав про себе знати. Ганс ван Риппер відчував неспокій за долю бідного Ікабота і свого сідла. Влаштували піші пошуки, і після ретельного дослідження вдалося натрапити на слід зниклого. На одній частині дороги, що веде до церкви, знайшли сідло, усе в болоті, сліди кінських копит, що глибоко відбилися в ґрунті — далебі, вершники мчали з несамовитою швидкістю — і простежувалися аж до мосту, за яким на березі широкої частини потічка, де він глибшає, а вода стає чорнішою, виявили капелюх нещасного Ікабота, а поруч із ним — репнутий гарбуз.

Пошукали ретельніше, але тіла вчителя не виявили. Ганс ван Риппер, який мав розпорядитися його майном, пильно оглянув згорток, в якому містилися всі скупі скарби вчителя. Вони складалися з двох із половиною сорочок, двох хусток на шию, кількох пар вовняних шкарпеток, старих вельветових штанів, іржавої бритви, книги псалмів із купою собачих вух [6] Собачими вухами в давнину називали загнуті сторінки. і зламаного камертона. Щодо підручників і шкільних меблів, то вони належали громаді, за винятком «Історії чаклунства», «Альманаху Нової Англії» Метера і сонника, в якому знайшли аркуш паперу, дрібно списаного каракулями, що свідчило про численні спроби написати оду на честь спадкоємиці ван Тасселя. Ці магічні книги та поетичні потуги негайно були засуджені до спалення Гансом ван Риппером, котрий із того часу вирішив більше не посилати своїх дітей до школи, зауваживши, що ніколи не було нічого путнього з того читання та письма. Щодо грошей, то напередодні вчитель отримав свою квартальну плату, тому, очевидно, мав їх при собі на час свого зникнення.

Ця таємнича подія викликала багато балачок у церкві наступної неділі. У храмі, біля мосту та в місці, де знайшли капелюха і гарбуз, збиралися юрби роззяв і пліткарів. Розповідали про Бровера, Бонса і багатьох інших нещасливців. А коли старанно оглянули все і порівняли з поширеними оповідками, то похитали головами і дійшли висновку, що Ікабота забрав гессенський вершник. А оскільки той був парубком і нікому не заборгував, то ніхто собі ним і не переймався. Школу перенесли в інший закуток місцини, і тепер там царював інший педагог.