Герман Гессе - Деміан

Десь через півроку я, однак, не встояв перед спокусою і якось на прогулянці запитав у батька: як він ставиться до того, що дехто вивищує Каїна над Авелем?

Батько дуже здивувався і пояснив мені, що такий погляд не вирізняється новизною. Він виник уже при витоках християнства і проповідувався в сектах, представники однієї з них навіть називали себе «каїнітами». Але, звісно, це безглузде вчення є не чим іншим, як спробою диявола зіпсувати нашу віру. Адже якщо повірити в те, що Каїн правий, але неправий Авель, то з цього випливає, що Бог помилився, отже, Бог у Біблії не є істинним і єдиним, а якимось лжебожеством. Щось подібне каїніти насправді стверджували і проповідували. Однак ця єресь давно стерлася з пам’яті людства, і батька дивувало тільки те, що хтось із моїх шкільних товаришів зміг про це щось довідатися. У будь-якому разі, він серйозно попередив мене, щоб я відкинув подібні думки.

Можна було б багато чого чудового, ніжного і приємного розповісти про моє дитинство, про мою захищеність у батька й матері, про любов до батьків і про легке життя в затишному, славному, світлому оточенні. Але мене цікавлять тільки ті кроки, які я зробив для того, щоб віднайти себе самого. Всі ці чарівні притулки, острівці щастя й райські куточки я залишаю в сяйливій далині і не хочу ще раз повертатися туди.

А тому, розповідаючи про свій підлітковий вік, я буду говорити тільки про те, що відбулося такого, що спонукало мене йти вперед, виривало зі звичного кола.

Поштовхи приходили завжди з «іншого світу», вони приносили з собою страх, примус і нечисте сумління, вони завжди були буремними і загрожували тому спокою, в якому я залюбки перебував би й надалі.

Збігли роки, коли мені судилося знову відкрити, що в мені самому знаходиться отой рушій, який у дозволеному, світлому світі мусить таїтися й приховуватися. Як і до кожної людини, так і до мене прийшли відчуття, що повільно прокидалися, наступали на мене, як ворог і руйнівник, як щось заборонене, як спокуса і гріх. Те, чого шукала моя допитливість, що породжувало в мені мрії, насолоду і страх, — велика таємниця статевого дозрівання, — ніяк не пов’язувалося із затишним блаженством мого дитячого спокою. Я чинив так, як і всі інші. Я вів подвійне життя хлопчини, який дитиною вже не був. Моя свідомість жила в рідному і дозволеному, відкидаючи цей новий зажеврілий світ. Але водночас я жив у мріях, поривах, бажаннях пекельної напруги, через які свідоме життя вибудовувало собі дедалі ненадійніші мости, бо світ дитинства руйнувався в мені. Як майже всі батьки, так і мої теж, ніяк не допомагали інстинктам, що прокидалися в мені (про це не прийнято було тоді вести розмову). Їхня безмежна турботливість лише спонукала мене відвернутися від реальності і жити, як і раніше, у світі дитинства, який ставав дедалі нереальнішим і фальшивим. Не знаю, чи здатні тут чим допомогти батьки (і своїм батькам я аж ніяк не дорікаю). Це була моя справа — впоратися з собою і знайти свій шлях, і робив я свою справу кепсько, як і більшість чемно вихованих. Кожна людина проходить через ці труднощі. Для пересічної людини це та точка, де веління власного життя вступає в найбільш жорстку суперечку з навколишнім світом, де подальший шлях здобувається у найзапеклішій боротьбі. Багато хто відчуває вмирання і народження заново, що є нашою долею тільки один раз за все життя — при занепаді і повільному руйнуванні дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидає і ми несподівано відчуваємо самотність і смертельний холод світового простору. І багато хто назавжди зависає на цій скелі, все життя болісно чіпляючись за незворотне минуле, за мрію про втрачений рай, найгіршу, найбільш убивчу на світі мрію.

Повернімося знов до нашої історії. Відчуття й образи, якими був позначений кінець мого дитинства, не настільки важливі, аби про них розповідати. Важливо було те, що «темний світ», «інший світ» знову заявив про себе. Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у мені самому. А тому й із зовнішнього боку «інший світ» знову здобув владу наді мною.

Від історії з Кромером минуло чимало років. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тоді дуже далека від мене і здавалася коротким страхіттям, яке кануло у Лету. Франц Кромер давно зник із мого життя; я, можливо, і не помітив би цього, якби ми якось не зустрілися. Однак інша важлива постать моєї драми — Макс Деміан — уже не зникала цілковито з мого обрію. Усе ж тривалий час він перебував далеко на периферії — видимий, але не дієвий. Лише поступово він знову підходив ближче, випромінюючи силу й навіювання.