Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Зрештою єдиною доброю новиною того дня було те, що до нас не дійшли жодні чутки про Луїса; все інше — суцільна катастрофа: з вісімдесяти бійців п’ятдесят чи шістдесят убиті, Хав’єр загинув одним з перших, Перуанцеві куля поцілила в око, він агонізував три години, а я не міг нічим зарадити, не міг навіть добити його, коли ніхто не бачив. Весь день ми боялися, що хтось із зв’язкових (їх було троє, і кожен страшенно ризикував під носом у військовиків) принесе звістку про смерть Луїса. Кінець-кінцем краще не знати нічого, уявляючи, що він живий, і сподіватись. Я тверезо зважую шанси й доходжу висновку, що його таки вбили, ми ж усі знаємо його вдачу, знаємо, що цей шаленець здатний вихопитися з укриття з одним лише пістолетом у руці, і той, хто опиниться позаду, триматиме його на мушці. Але ж ні, Лопес має подбати про нього, ніхто так не вміє задурити Луїсові голову, мов хлопчиську, як Лопес, переконати, що той повинен вчинити зовсім не те, що намірявся, ба навіть протилежне. А раптом і Лопеса… Не варто псувати собі кров, немає підстав для жодних припущень, до того ж ця дивна тиша, ця розкіш — лежати отак горілиць, наче все гаразд, наче все йде своєю чергою (ледь не подумав, «завершилося», бовдур), згідно з нашими планами. Що там — лихоманка, втома чи просто ще до сходу сонця нас усіх прикінчать, як жаб? Але зараз треба скористатися з цього неймовірного перепочинку, споглядати гілки, що тягнуться до підсвіченого поодинокими зорями неба, стежити напівзаплющеними очима за мінливими рисунками віття й листя, за ритмами, що сходяться, гарцюють разом, а тоді розходяться, раз по раз лагідно змінюючи одні одних, коли гарячий вітер з боліт обдмухує верховіття. Я думаю про свого сина, але він далеко, за тисячі кілометрів звідси, в країні, де люди ще сплять у ліжках; його образ видається мені нереальним, робиться невиразним і губиться десь у кроні. Натомість я відчуваю приємність, бо на пам’ять приходить Моцартова тема, що завжди мене супроводжує, перші акорди квартету «Полювання», відтворені лагідними голосами скрипок звуки мисливського рогу — транспозиція дикого обряду в чисту задумливу радість. Я подумки повторюю, мугикаю мелодію, і водночас відчуваю, як вона, її обрис на тлі неба й крона дерева зближуються, заприязнюються, торкаються одне одного раз і вдруге, аж поки обрис крони перетворюється раптом на зоровий образ мелодії; ритм, що вихоплюється з нижньої — майже на рівні моєї голови — гілки, піднімається на певну висоту й розкривається, наче віяло з віття, а тим часом друга скрипка — оця тонша гілка тягнеться, простягаючи листя праворуч — у кінець фрази, й завершує її, щоб око спустилося стовбуром униз і могло, коли забажає, повторити мелодію. І все це також наш бунт — те, що ми робимо, хоча ні Моцарт, ні дерево того не відають, ми також — у свій спосіб — хочемо дати безглуздій війні лад, який надасть їй сенсу, виправдає її й зрештою приведе до перемоги, що стане мовби віднайденою мелодією після стількох років глухого звучання мисливських рогів, стане тим фінальним алегро, що — наче зустріч зі світлом — приходить на зміну адажіо. Ну, й потішився б Луїс, якби взнав, що в цю мить я порівнюю його з Моцартом; бачу, як він потроху дає лад цьому безглуздю, підносить його до основоположного розуму, що своєю очевидністю й непогамовністю руйнує всі тимчасові вигадливі розумування. Однак яка це прикра, яка відчайдушна місія творити музику для людей — попри багнюку, автоматні черги й зневіру творити пісню, яку ми самі вважали неможливою, пісню, що заприязниться з кронами дерев, із землею, повернутою її синам. Так, це лихоманка. О, як би посміявся Луїс, хоча й він, здається, любить Моцарта.

Зрештою я таки засну, але перед тим ще встигну спитати себе, чи спроможемося ми колись перейти від звуків мисливського рогу до повноти адажіо і далі до фінального алегро, яке я стиха мугикаю, чи спроможемося примиритися з усім, що залишиться живим. Нам доведеться бути такими, як Луїс — не наслідувати його, а бути такими, як він, беззастережно відкинути лють і помсту, дивитися на ворога, як Луїс, з непохитною великодушністю, що стільки разів викликала в моїй пам’яті (але кому це розповіси?) образ Вседержителя, судді, який починає з того, що ставить себе на місце обвинуваченого й свідка, і який не судить, а просто відокремлює суходіл від води задля того, щоб урешті-решт колись, одного трепетного світанку, на бéрезі найчистішого часу народилася вітчизна людей.

Але на відміну від адажіо, щойно благословилося на світ, на нас напосіли звідусіль, і довелось відмовитися від ідеї рухатися далі на північний схід, а натомість, витрачаючи останні патрони, заглибитися в майже незнайому місцину. А тим часом Лейтенант ще з одним товаришем окопалися на пагорбі й звідти тримали їх якийсь час на віддалі, даючи нам з Роберто час відвести пораненого в стегно Тінті й знайти іншу, безпечнішу висоту, де ми могли б протриматися до ночі. Вночі вони ніколи не атакували, хоча й мали бенгальські вогні та електричне приладдя; їх начеб поймав страх, вони почувалися менш захищеними попри силу-силенну зброї; однак до ночі залишався ще майже цілий день, а нас було п’ятеро проти цих відчайдухів, які переслідували нас, щоб не втратити прихильності Бабуїна, не кажучи вже про літаки, що раз по раз пікірували з-за гори й кулеметними чергами нівечили пальми.