Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Ніхто вже й не згадає, скільки це тривало, ми відміряли час просвітами в рослинності, прогалинами, де нас могли перестріляти з пікіруючого літака, а ще зойком, що почувся здаля ліворуч, — мені здалося, що то був Роке (його я можу назвати справжнім іменем, той бідолашний кістяк, що зостався там, серед ліан і жаб), бо з усіх наших задумів залишилася тільки кінцева мета: дістатися С’єрри [20] С’єрра — букв. гора, тут мається на увазі С’єрра Маестра — найбільше пасмо гір на Кубі. й возз’єднатися з Луїсом, якщо йому також пощастить добутися туди; решту наших розкидали північний вітер, імпровізована висадка, болота. Втім, будьмо справедливі: дещо — себто нальоти ворожих літаків — відбувалося синхронно. Ми їх передбачали й спричинили, і це спрацювало. І тому, хоча мені й досі болів отой зойк Роке, я через своє кляте світосприйняття стиха сміявся (і задихався ще дужче, а Роберто й далі тягнув мій спрингфілд, аби я — майже по ніс у воді, ковтаючи твань — міг вдихати адреналін), авжеж, сміявся, бо коли вже з’явилися літаки, то ми не переплутали берег, у крайньому випадку відхилилися на кілька миль, отже десь за цими луками мало бути шосе, далі рівнина, а ще далі на північ перші пагорби. В цьому був навіть певний шарм: ворог з повітря підтвердив нам, що ми не помилилися з місцем висадки.

Хтозна, скільки це все тривало, але потім споночіло, і ми вшістьох притулилися під якимись кволими деревцями — вперше на майже сухій землі, жуючи вологий тютюн і залишки галет. Про Луїса, Пабло й Лукаса ні чутки ні вістки; розсіяні, може й мертві, або принаймні заблукані та промоклі, як ми. Однак я з приємністю відчував, що після тих жаб’ячих мандрів мої думки ставали більш доладними, і смерть, хоча й вірогідніша, ніж будь-коли, вже набувала форми не сліпої кулі, а діалектичної операції на суходолі, майстерно розіграної її учасниками. Військовики, поза сумнівом, контролювали шосе, оточили болота й чекали, коли ми з’явимося по-двоє, по-троє, виснажені багном, доведені до тваринного стану, голодні. Тепер усе було зрозуміло, стало на свої місця; у мене викликало сміх, що на останній межі я почуваюся таким жвавим та бадьорим. Я тішився, доводячи до нестями Роберто, якому читав просто у вухо огидні, на його думку, вірші старого Панчо [21] Під іменем старого Панчо відомий уругвайський поет Хосе Алонсо-і-Трельєс Харен (1857–1924). . «Хоч би багнюку віддерти», — нарікав Лейтенант. «Або запалити справжню сигарету», — мовив хтось ліворуч од мене, не знаю, хто саме, вдосвіта він зник. Агонії дано лад: виставити варту, спати по черзі, жувати тютюн, смоктати розбухлі, як губки, галети. Ніхто не згадував Луїса, страх, що його вбили, був єдиним справжнім ворогом, бо якби припущення підтвердилося, це було б набагато гірше, ніж переслідування, брак зброї чи роз’ятрені ноги. Знаю, що мені вдалося трохи поспати, поки Роберто чатував, але перед тим я міркував про те, що всі наші зусилля останніх днів не мали б жодного сенсу, якщо отак-от зненацька примиритися з думкою, що Луїса могли вбити. Якимось чином це безглуздя мусило тривати до кінця, можливо, переможного, бо в тій абсурдній грі, де ми дійшли до того, що самі попередили ворога про висадку, втрата Луїса не передбачалася. Здається, я подумав ще й про те, що — якщо ми переможемо, якщо нам пощастить знову возз’єднатися з Луїсом — лише тоді почнеться справжня гра, яка стане винагородою за весь наш непохитний, нестримний і небезпечний романтизм. Перш ніж поринути в сон, я мав видіння: ось він, Луїс, серед нас — обперся на дерево, повільно підносить руку до лиця й зриває його, наче маску. З лицем у руці наближається до свого брата Пабло, до мене, до Лейтенанта, до Роке, жестом пропонуючи нам узяти його, напнути на себе. Але всі ми по черзі відмовляємося, і я теж, сміючись крізь сльози, і тоді Луїс знову напинає на себе лице, на якому я бачу неймовірну втому, а тоді стенає плечима й витягає з кишені гуаябери [22] Гуаябера — сорочка, що використовується як офіційне вбрання в деяких країнах Центральної та Південної Америки. сигару. На професійному жаргоні це зветься легко пояснимою галюцинацією у напівсні та лихоманці. Але якщо під час висадки Луїса насправді вбили, хто б тепер схотів дертися на С’єрру з його лицем? «Діадохи [23] Діадохи — полководці Александра Македонського, які після його смерті розділили імперію. , — подумав я, засинаючи, — але ж у діадохів, як відомо, все пішло до бісової матері».

Хоча те, про що я оповідаю, сталося досить давно, у пам’яті збереглися тільки окремі фрагменти й моменти, про які можна говорити лише в теперішньому часі, начеб ми знову лежимо горілиць у траві, під деревом, що прикриває нас згори. Це вже третя ніч, але перед тим, удосвіта, ми — попри джипи з автоматниками — перетнули шосе. Тепер треба чекати наступного світанку, бо нашого провідника підстрелили, і ми, безпорадні, мусимо знайти когось із місцевих, хто б відвів нас туди, де можна купити якихось харчів — я кажу «купити» і заходжуся сміхом, і знову мене душить кашель, але щодо цього, як і в інших випадках, нікому з нас не спало б на думку не послухатися Луїса, а він наполягав, що за харчі треба платити, та ще й перед тим розтлумачити людям, хто ми є і чому чинимо те, що чинимо. Пам’ятаю обличчя Роберто в покинутій халупі на пагорбі, де він залишив під мискою п’ять песо за ту вбогу їжу, що ми там знайшли, і яка здалася нам божественними наїдками з ресторану «Ріц», якщо там справді добре годують. У мене такий жар, що перед ним навіть астма відступила — нема лиха без щастя, але я ще раз згадую обличчя Роберто, коли той залишив п’ять песо в порожній халупі, і мене розбирає такий сміх, що знову задихаюся й кляну себе на всі заставки. Поспати б зараз, Тінті на чатах, хлопці спочивають, притулившись одні до одних, я — трохи віддалік, бо, здається, дошкуляю їм кашлем і свистячим диханням, а до того ж — хоч і не мав би цього робити — двічі чи тричі за ніч згрібаю листя в кубло, засовую туди голову й неквапно курю сигару, щоб хоч трохи примиритися з життям.