Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Мама непорозуміло глянула на брата.

— Сьогодні телефонували Новальї, Марія Лаура нібито одержала звістку від Алехандро. З ним усе гаразд, але він не зможе приїхати кілька місяців.

— Чому не зможе? — спитала мама.

— У нього щось з ногою. Здається, з кісточкою. Треба перепитати в Марії Лаури, нехай сама скаже. Старий Новальї казав про перелам кісточки чи щось таке.

— Перелам кісточки? — здивувалася мама.

Перш ніж дядечко Роке відповів, Роса вже стояла напоготові зі слоїком з нюхальною сіллю. Лікар Боніфас з’явився негайно, і за кілька годин усе минулося, але то були довгі години, і лікар Боніфас пішов, коли вже споночіло. Лише через два дні мама відчула в собі достатньо сил, аби попросити Пепу написати Алехандро листа. Коли Пепа, яка не зовсім її зрозуміла, зайшла до спальні, як зазвичай, з блокнотом і ручкою, мама заплющила очі й заперечливо похитала головою.

— Напиши сама. Скажи йому, щоб беріг себе.

Пепа так і вчинила, не розуміючи, навіщо пише речення за реченням, якщо мама однаково не читатиме листа. Ввечері того дня вона сказала Карлосові, що, поки писала, сидячи біля маминого ліжка, була цілком певна, що мама не читатиме й не підписуватиме листа. Та лежала із заплющеними очима й розплющила їх лишень тоді, коли надійшов час пити трав’яний чай: вона мовби поринула в забуття, думала про щось інше.

Алехандро відповів найприроднішим тоном, пояснивши, що не хотів писати про перелам, щоб не засмучувати її. Спершу лікарі помилилися, і йому наклали гіпс, який довелося знімати, але тепер справа пішла на лад — за кілька тижнів він почне ходити. Загалом це триватиме місяці зо два, кепсько лише те, що робота загальмувалася у такий неслушний час, і…

Карлосові, який уголос читав листа, здалося, що мама не слухає його так, як дотепер. Вона час від часу позирала на годинник, а це було ознакою того, що мама нетерпеливиться. О сьомій годині Роса мала принести їй бульйон і прописані лікарем Боніфасом краплі, а було вже п’ять хвилин на восьму.

— Що ж, — Карлос згорнув листа. — Сама бачиш, усе гаразд, з хлопчиком не трапилось нічого серйозного.

— Авжеж, — озвалася мама. — Скажи Росі, нехай поквапиться.

Мама уважно вислухала пояснення Марії Лаури про синів перелам і навіть попросила її пораяти Алехандро кілька сеансів масажу, мовляв, це добре зарадило колись батькові, коли той упав з коня в Матансасі. Й одразу, начеб продовжуючи розпочату фразу, зажадала, щоб їй дали кілька крапель цитринової настоянки, яка завжди добре прочищає їй голову.

Першою того ж вечора заговорила Марія Лаура. Перш ніж піти, вона це сказала у вітальні Росі, і та подивилася на неї так, наче не йняла віри її словам.

— Як ти могла таке вимислити?

— Я нічого не вимислила, це правда, — мовила Марія Лаура. — І я більше не прийду, Росо, — хоч би як мене умовляли, нізащо не прийду.

У глибині душі фантазія Марії Лаури нікому не видалася аж надто безглуздою. Проте Клелія підсумувала загальну думку, коли завважила, що в такому домі, як їхній, обов’язок є обов’язок. Росі випало піти до оселі родини Новальї, однак у Марії Лаури стався напад істеричного плачу, тож не лишалося іншого виходу, як погодитися з її рішенням. Того ж таки дня Пепа й Роса заговорили про те, як багато доводиться вчитися бідолашній дівчині й яка вона стомлена. Мама нічого не сказала на це, а коли надійшов четвер, не спитала про Марію Лауру. Того четверга виповнилося десять місяців, відколи Алехандро подався до Бразилії. Підприємство було так задоволене його роботою, що через кілька тижнів йому запропонували продовжити контракт ще на рік, якщо він погодиться негайно переїхати до Белена [14] Белен — місто в Бразилії, адміністративний центр штату Пара. для будівництва нового заводу. Дядечко Роке був у захваті від пропозиції, на його думку, це була велика перемога для такої молодої людини.

— Алехандро завжди був найрозумнішим, — озвалася мама. — Так само як Карлос найбільш упертим.

— Твоя правда, — мовив Роке, подумки запитуючи себе, яка муха вкусила того дня Марію Лауру. — Щиро кажучи, ти народила вдалих синів, сестро.

— Авжеж, гріх скаржитися. Їхній батько зрадів би, побачивши їх уже дорослими. Дівчата такі добрі, а бідний Карлос такий відданий родині.

— І Алехандро з великим майбутнім.

— Мабуть, так, — проказала мама.

— Подумати лишень — йому пропонують новий контракт… Що ж, коли будеш в силі, відповіси синові; він, либонь, боїться, що новина про подовження контракту тобі не сподобається.