Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

— Твоя правда, Марія Лаура дуже добра, — озвалася мама. — Цей шибеник, мій син, не заслуговує на неї.

— Ти ба, від кого я таке чую, — підпустила шпильку тітонька Клелія. — Та в тебе ж аж слина тече, коли ти вимовляєш ім’я свого мазунчика.

Мама засміялася й собі і згадала, що з дня на день має прийти лист від Алехандро. Лист таки прийшов, і дядечко Роке приніс його разом із чаєм точно о п’ятій. Цього разу мама захотіла сама прочитати лист і попросила свої окуляри. Читала вона старанно, мовби кожна фраза була лагоминою, яку належало довго смакувати.

— Сучасні молоді люди непоштиві, — знехотя проговорила мама. — Нехай у мої часи не було теперішніх машин, але я ніколи не наважилася б написати батькові щось таке, та й ти теж.

— Авжеж, — підтакнув дядечко Роке. — З такою вдачею, як у нашого старого.

— Завжди ти торочиш оце про старого, Роке. Знаєш, що мені прикро таке чути, але тобі байдуже. Згадай, як це дратувало нашу маму.

— Гаразд, гаразд. Я кажу «старий» просто так, це ніяка не неповага.

— Дуже дивно, — мама зняла окуляри й задивилася в обрамоване вікном чисте небо. — Від Алехандро надійшло вже п’ять чи шість листів, і в жодному він не назвав мене… Ох, це наша з ним таємниця. Але ж дивно, розумієш… Чому він жодного разу не назвав мене так?

— Мабуть, хлопець вважає безглуздям це писати. Одна справа казати тобі… як він тебе називає?..

— Це таємниця, наша таємниця — мого сина й моя.

Ні Пепа, ні Роса не знали цього слова, а Карлос, коли ми його спитали, тільки знизав плечима.

— Чого ти хочеш, дядечку? Найбільше, що я можу зробити, це підробити підпис. Сподіваюсь, мама забуде про це, не переймайся.

Через чотири чи п’ять місяців, одержавши від Алехандро листа, в якому той пояснював, що буквально завалений роботою (хоча й тішиться, бо це великий шанс для молодого інженера), мама наполягла, що йому вже час узяти відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Росі, яка записувала мамину відповідь, здалося, що та диктує її повільніше, ніж зазвичай, мовби добре зважуючи кожну фразу.

— Хтозна, чи зможе він прилетіти, — начеб неуважно мовила Роса. — Було б шкода, якби у нього виникли непорозуміння з підприємством саме тепер, коли справи йдуть чудово, і він такий задоволений.

Мама диктувала далі, ніби й не чула. Її здоров’я підупало, і вона була б рада бачити Алехандро бодай кілька днів. Алехандро повинен подумати також і про Марію Лауру — ні, вона не вважає, що син нехтує свою наречену, але кохання не може живитися красивими словами та обіцянками на відстані. Зрештою, вона сподівається одержати невдовзі від Алехандро добрі новини. Роса завважила, що мама не поцілувала аркуш після того, як поставила підпис, а пильно вдивлялася в лист, мовби хотіла закарбувати його в пам’яті. «Бідолашний Алехандро», — подумала Роса й швидко — потайки від мами — перехрестилася.

— Слухай, — сказав дядечко Роке Карлосові того вечора, коли вони залишилися вдвох, щоб зіграти традиційну партію в доміно, — по-моєму, справи кепські. Доведеться вигадати щось вірогідне, або вона зрештою здогадається.

— Не знаю, що й казати, дядечку. Найкраще було б, якби Алехандро відповів щось таке, що вдовольнило б її ще на якийсь час. Вона така слаба, і думати не можна, щоб…

— Ніхто про це й не говорить, хлопче. Але запевняю тебе, твоя матір не з тих, хто занепадають духом. І вона не сама, а в родині.

Мама, не коментуючи, прочитала ухильну відповідь Алехандро, мовляв, той постарається взяти відпустку, щойно здасть першу зведену чергу заводу. Коли надвечір того ж дня прийшла Марія Лаура, мама попросила, щоб та посприяла приїзду Алехандро до Буенос-Айреса хоч би на один тиждень. Потім Марія Лаура сказала Росі, що своє прохання мама висловила в ту єдину мить, коли ніхто більше не міг її почути. Дядечко Роке перший припустив те, про що інші вже не раз думали, не наважуючись вимовити вголос, і коли мама продиктувала Росі нового листа до Алехандро, в якому наполягала на його приїзді, всі дійшли висновку, що немає іншого виходу, як зробити спробу й побачити, чи в змозі мама одержати першу неприємну звістку. Карлос порадився з лікарем Боніфасом, який рекомендував обачність і якісь краплі. Зачекали, поки мине необхідний час, і одного дня дядечко Роке вмостився біля маминого ліжка, а Роса тим часом готувала мате й, стоячи поруч з комодом з аптечкою, дивилася крізь балконну шибку надвір.

— Знаєш, тепер я починаю розуміти, чому цей хитрун, мій небіж, не наважується приїхати, — заговорив дядечко Роке. — Просто він не хотів засмучувати тебе, знаючи, що ти нездужаєш.