Луиза Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

– Бет, про що ти задумалась, люба? – запитала Джо після того, як Емі, задоволена похвалою батька, розповіла, звідки в неї така красива каблучка з бірюзою.

– Я думаю про те, що прочитала у книжці про мандри прочан, – відповіла Бет. – Я сьогодні якраз дійшла до глави, де після багатьох поневірянь герої опинилися на зеленій галявині. Там цілий рік квітнуть лілії і так красиво, що вони чудово провели час і набралися сил для подальших мандрів. І ось мені здалося, що ми теж зараз потрапили на таку галявину, – із цими словами Бет з’їхала з колін батька і підійшла до рояля. – Ми завжди співали на Різдво, – сказала вона й легко пройшлася пальцями по клавіатурі. – Я хочу, щоб сьогодні було все, як завжди. Я знаю, тато, тобі подобалася пісня про пастушку із оповіді про паломників. Я поклала її на музику. Послухай!

Бет взяла кілька тихих акордів, і раптом, на подив присутніх, вітальню заповнив її, як і раніше, чистий і ніжний голос, який ніхто вже й не сподівався почути після важкої хвороби. Тиха мелодія, сповнена напівтонів і м’яких гармонійних переходів, дуже підходила до тексту, і всі, затамувавши подих, слухали чудовий різдвяний славень, у якому паломник дякував Богу за послану йому долю митаря й просив Господа дозволити йому пройти земний шлях у любові та співчутті до ближнього. Коли Бет взяла останній акорд, всі в один голос визнали, що кращого завершення сьогоднішнього свята просто бути не може.

Усі, наче бджілки, пурхали навколо своєї королеви. Королевою нині був батько. Як ви здогадуєтесь, наступного дня сімейство Марч не відходило від пана Марча, ловлячи кожне його слово та найменше бажання. Навіть Ханна щохвилини заглядала до вітальні, запевняючи, що має хоч зрідка бачити дорогого господаря, інакше їй починає здаватися, що це був тільки сон. Здавалося, з одужанням Бет і поверненням глави сім’ї в будинку раз і назавжди запанували щастя і спокій. Обличчя домашніх світилися такою радістю, немов вони досягли межі мрій.

Тим часом пан та пані Марч спостерігали за Мег, а потім крадькома обмінювались неспокійними поглядами. Джо теж відчувала, що в їхній родині є той, хто ще не досяг вершини блаженства. Це відчуття сердило її, і, минаючи передпокій, вона не пропускала нагоди показати кулак парасольці, яку пан Брук забув на вішалці. Мег поводилася дуже дивно. Часом вона зовсім не помічала, що діється навколо, коли дзвонили в двері, вона здригалася, а варто було кому-небудь вимовити ім’я «Джон», як її обличчя враз червоніло. Спостерігаючи за всіма цими дивацтвами, Емі спочатку дивувалася, потім почала турбуватися. Нарешті вона не витримала й мовила:

– Не розумію, – поділилася вона своїми тривогами з Бет, – мені здається, всі поводяться так, немов чогось чекають. А чого ще чекати? Тато ж уже вдома…

Бет розділила її здивування, додавши від себе, що її дивує, чому ні пан Лоуренс, ні пан Брук досі не навідали їх сьогодні.

– Зазвичай вони не залишають нас так довго одних, – додала вона.

У другій половині дня, проте, з’явився Лорі. Він чинно зайшов до саду, однак варто було йому побачити у вікні Мег, як він повівся дуже дивно – опустився на коліно прямо у сніг і з благанням простяг руки до вікна. Коли ж Мег гнівним жестом наказала йому забиратися геть, він надав своєму обличчю скорботного вигляду, вихопив з кишені хустинку і, роблячи вигляд, що витирає уявні сльози, понуро поплентався за ріг будинку.

– Цікаво, що ще задумав цей кривляка? – запитала Мег і манірно засміялася, всім своїм виглядом прагнучи показати, що абсолютно не розуміє натяків Лорі.

– Так ніби все ясно, – зарозуміло заявила Джо. – Просто він зобразив твого Джона.

– Прошу тебе, ніколи не називай його моїм. Як ти сама не розумієш? Це непристойно, – запротестувала Мег. – До того ж він зовсім не мій. Тільки ти можеш уявляти, ніби я думаю про якогось Джона. Так, ми друзі, але не більше.