Решат Нурі Гюнтекін: Женоненависник

Мій єдиний татусю-пашусю,

Ми з мамою вже зібралися в дорогу. Десь за тиждень виїжджаємо зі Стамбула. Ти не можеш собі уявити, яка я рада, що тебе побачу. Не розумію, як мені вдалося витримати дворічну розлуку з тобою. Місяців сім-вісім тому я поривалася до Ерзурума, але ти не дозволив. Ти написав у листі: «Саро, я теж скучив за тобою. Але що поробиш — ти не витримаєш тутешньої зими. Ти ніжне, тендітне стамбульське дитя. Крім того, о цій порі й подорож буде нестерпною. Мама твоя написала мені в листі, мовляв, позавчора їздили на Острови. [2] Принцові острови в Мармуровому морі, неподалік від Стамбула; улюблене місце відпочинку стамбульців. Дув сильний лодос. [3] Південно-західний вітер, що дме переважно взимку, несучи з собою пил та пісок; важко переноситься, викликає погіршення самопочуття. Ти раптом страшенно зблідла. Налякана, знервована — ти розплакалась... Якщо ти так важко перенесла якийсь лодос та якусь годинну подорож на Острови, то як ти витримаєш мандрівку о цій порі через усе Чорне море? Та ще ж суходолом добиратися від Трабзона до Ерзурума, а це окреме лихо. Потерпи ще з півроку. Влітку я обов’язково і тебе, і маму заберу сюди на кілька місяців».

Татусю-пашусю, я цілу зиму уявляла собі цю чудову подорож і знаходила в цьому розраду.

Два дні тому до Стамбула приїхали дядько Риза-бей із дядиною Макбуле-ханим. Десь через місяць вони видають заміж свою дочку Весіме, в маєтку влаштують бучне весілля. Дядько з дядиною мені торочать: «Саро, ти мусиш бути на весіллі. Відпочинеш кілька місяців, та й клімат зміниш». А Весіме — так та просто ридає: «Ми ж із тобою разом виросли. Що ж то буде за весілля без тебе?» Від такого напору я не встояла. Але викрутилась. «Не знаю, — кажу. — Напишіть моєму татові. Як він скаже, так і буде». Ти ж все одно відповіси: «Ні за що! Я скучив за своєю Сарочкою! Цього літа вона поїде в Ерзурум, і край!» Ну правда ж, татусю-пашусю?

А ще лікар Гайдар-бей утнув номер; Каже, начебто я цього року трохи схудла. Мовляв, мені треба трошки поправити здоров’я, Каже, що мені було б дуже добре провести кілька місяців у дядька в маєтку на березі Мармурового моря: серед оливкових гаїв, на свіжому повітрі, під ласкавим сонечком. Як на мене, то це все дурниці. Щоправда, я почуваюся не так добре, як торік, не буду приховувати. Але мені здається, що головна причина цього в тому, що я скучила за тобою.

Нехай навіть я намучуся в дорозі, хай захворію, хай навіть помру, не витримавши суворого тамтешнього клімату — що з того? Зате я побачу свого любого татуся, правда ж? От тільки, якщо я помру в Ерзурумі, мене доведеться там поховати. Якщо ти залишишся там — я згодна. Дев’ять місяців на рік небеса осипатимуть мою могилку жасминовим цвітом, кілька білих квіточок принесеш до неї й ти... Але ж ти військовий... Якщо тобі віддадуть наказ їхати деінде, що я тоді робитиму? І далі в тому ж дусі...

Сара.Покликати до телефону Сару-ханим? Так, Сара — це я.

Ферхан. А хто ж тоді я?

Сара.Напевно, якась безцеремонна дівчина... Але я не можу впізнати вашого голосу. Точніше, є в мене подруга з таким голосом, але вона зараз дуже далеко... В Адані. Наскільки я розумію, з Аданою в нас телефонного зв’язку поки що немає.

Ферхан.Capo!

Сара(легенько скрикує). Ферхан... Це все-таки ти! Отже, ти в Стамбулі?

Ферхан.Ми дві години, як зійшли з пароплава... Я телефоную з готелю.

Сара.Ти, звичайно, з чоловіком приїхала...

Ферхан.Авжеж... Ти ж не думаєш, що я можу приїхати до Стамбула без нього?

Сара.Вже рік, як ви побралися, а кохання, виходить, ще не вщухло?

Ферхан.Ще більше розгорілося...

Сара.Для Стамбула ви — взірець нечуваної вірності. Дай Бог, щоб у наш час у цьому місті було побільше таких, як ви, святі ви мої!

Ферхан.Ти кепкуєш, Capo...

Capa.Може, кепкую... Може, заздрю... А чого ж ти прямо сюди не приїхала?

Ферхан.Ти ж знаєш, мій трохи дикуватий... Якби я стала наполягати, то він би, звичайно, погодився їхати, але занудьгував би, це точно. Я до тебе завтра зранку приїду.