Решат Нурі Гюнтекін - Женоненависник

— Саро-ханим, ви дописали листа? Бо вже скоро пароплав... У вас лише півгодини, щоб зібратися...

— Півгодини? Ну то я ще півгодини можу писати.

— За півгодини я допишу...

— Гаразд, а зібратися?

— Ви ж їдете до міста — буду вас просити завезти. А ні — з кимось із прислуги відправимо.

— А ви не поїдете?

— Так у мене ж не буде часу зібратися...

— Саро-ханим, йшлося про півгодини... Але для вас хай буде більше. Година... А то й півтори. Я, мабуть, неуважно подивився на годинника...

— Ну тоді через годину...

Я буквально передаю нашу розмову з Ремзі-беєм крізь двері. Ти вже сама все зрозуміла, тож не буду розводитись. Цей молодий агроном став проявляти до мене дивну слабкість... До якоїсь міри ми обидвоє в цьому винні. Приїхавши сюди, я побачила, що Ремзі-бей кохає Весіме, мов Ашик Гаріп чи Ашик Керем. [11] Ашик Гаріп та Ашик Керем — турецькі народні поети XVI сторіччя; уславились любовною лірикою. Якось під вечір він почав розповідати мені якісь нісенітниці. Вказуючи на Весіме, що саме поливала квіти з невеличкого цеберка, він сказав:

— Якби я не зустрів вашої кузини, то, мабуть, до самого скону й не знав би, що таке кохання.

Ти бачиш, що за телепень цей Ремзі-бей, еге ж, Нермін? Хіба при мені можна таке казати?

«Дядьків зять мусить дякувати Богові, що він — наречений Весіме. Бідолашний, наївний провінційний панич...» — подумала я.

Але він вів собі далі з якоюсь дивною зарозумілістю:

— Я вважаю себе найщасливішою людиною в світі, бо зустрів Весіме. Я нікого більше не міг би так кохати. Перепрошую...

Кохання Ремзі-бея почало бити ключем. Він побіг до своєї нареченої, мовляв, щоб допомогти. Цей хоче забрати цеберко — та комизиться. Ах! Весіме крапнула собі на ніжку водою! Агроном став рачки, хустинкою витирає нареченій черевички. А наречена стоїть ні в сих ні в тих, усміхається й начебто хоче провести рукою нареченому по волоссю, та не наважується. Вуркочуть собі, сміються. Така собі безглузда любовна сцена. Але ж обидвоє сяють від щастя... У мене в душі аж защеміло:

«Ремзі-бей, ти відверто кинув Сарі виклик! — подумала я. — Я тебе провчу, я такого нахабства не подарую... Не бійся, твоє кохання до Весіме й ваше щастя не постраждають. Але ти переконаєшся, що можна ще когось кохати так само палко, як Весіме!»

Нермінчику, погодься, я одним щиглем можу зруйнувати сімейне гніздечко Весіме... Але ти ж розумієш, що я не вчиню так зі своєю кузиною. Мені тільки хотілося на якийсь час нагнати на Ремзі-бея смутку та сподівань, щоб потім розвіяти їх. Я практично не докладала до цього зусиль. Я не зробила нічого такого, щоб мене можна було звинуватити в кокетстві... Але ж ось маємо: в цей момент Ремзі-бей чекає на мене в коридорі, оповитий легким смутком, причини якого він і сам, напевно, не розуміє... Йому кортить, щоб я швидше дописала листа. І не треба мені у відповідь читати нотації, Нермін. Присягаюся, що ця маленька комедія на цьому й завершиться. Я просто хочу, щоб Ремзі-бей шанобливіше ставився до мене, от і все...

Нермін, все одно я не встигла розповісти все, що хотіла; вибач мені й потерпи до наступного листа...

Р. S. У тебе є кепська звичка: ти не викидаєш отримані листи, а зберігаєш їх, навіть найбезглуздіші; не сумніваюсь, що десь у тебе є стосик і моїх... Ті рядки, де йдеться про наш справжній вік, ти або заквецяй чорнилом, або ще краще виведи кислотою для офортів.. Мало яка халепа може статися... Ще потрапить комусь до рук...

Люба Нермін,

Ти пишеш у своєму листі: «Твої листи — суцільні нісенітниці... А наскільки мені відомо, коли людина пускається в подорож, вона стає розважливішою... Пише про дорожні враження, описує побачені місця. Подає відомості про відвідані краї, про людей, серед яких доводиться жити... Тоді ті, хто залишився вдома, можуть хоча б подумки супроводжувати її в подорожі... Принаймні, так ведеться».

Гаразд, Нермін... Якщо так ведеться, то я теж так вчиню... Ти пам’ятаєш, якою ви мене привезли на пароплав? Я була напівмертва...

Коли пароплав відчалював, ви на пристані махали барвистими хусточками. Я теж стала махати хусткою вам у відповідь; мені гуло в вухах, підгиналися коліна. Щоб не впасти, я вчепилася в поручні на палубі. Тієї ночі ми танцювали, мов навіжені. Цього божевілля здалося замало, і під ранок ми сіли в авто й поїхали в Бююкдере. [12] Живописний район Стамбула, розташований на європейському березі в північній частині Босфору, біля виходу в Чорне море; місце розваг і відпочинку стамбульців.