Стпеан Васильченко - Талант

Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.

Андрій дістає десь обтріпані карти:

- Сідаймо в дурня абощо…

Аж ось одчинило двері. Сторож.

- А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.

- Де?

- Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.

Вийшли у двір. Тільки за двері - зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.

- Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,- сердито промовив Андрій.

- А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож.

Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.

- Чи не він, справді?

Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.

- Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…

Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?…

Тетянина улюблена пісня…

- Тума б тебе взяла!… Він!-стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…

Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.

- Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!

У відповідь радісний з темряви голос:

- Голубчики ви мої, братики, де я?

- Беріться сюди - побачите.

- Не знаю куди - кругом болото.

- Прямуйте на голос.

Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…

- Либонь, це школа? Яким же це чином?… Тут щось не так…

Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках… Якась манія - не людина…

І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,

- Чого вас понесло в ту прірву?

Декламує:

- «Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх».

Умили, переодягли… Розпитуємо:

- Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в інститут поступили?

Нахмурився:

- Покинув.

Андрій аж крикнув:

- Як? Поступили й покинули?

- Роздивився - тюрма, взяв документи і втік.

Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:

- Пропаща ви людина навіки,- махнув без надії рукою.

- Цс! Годі…

Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.

Андрій смутно:

- Навчились хлопці…

Затихло в кімнаті.

Мов над головою та хмара зайшла.

Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:

- Так отак же…

Дивимось, про що це він?

Прищурив очі, знову:

Чого вода каламутна…

Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…

- Так… талант…

Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.

Полягали спати. Тільки примовкли - знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.

Мовчали, проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б'ється в його серце. Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, йому ніхто не одповів. Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспівав:

Ніч темная

Та невидная,

Головонька моя бідная!

- Що це ви? Годі! Спати треба!

Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.

Гаснуть на стіні тихо-райдужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно тьмариться сад, що осінні малярі його золотили та малювали.

А на заході важкі рядна небо застеляють. Тільки там десь у щілинку, у ту, що над самою землею, притьмаро світить червона стрічка вечірнього погасання, кожної хвилини міниться, тане… Ось уже самотньо сяє там один маленький вінчик… Вінчик із огняного маку, золотими нитками заплетений.