Стпеан Васильченко - Талант

О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:

- Нічого їй не станеться - вернеться.

- Та добре ж то, як вернеться, а як…

До гурту бігла Гнатиха.

Зразу попа забули, всі до неї:

- Ну що, немає?

Бліда. Важко дихає:

- …Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папери - все порозкидано, а її немає. До криниці бігала, до ставу - не знайшла.

Ламає руки, благає, плаче.

- Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.

Примовкли.

- Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять…

Дід - високий, суворий:

- Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!… Треба ж якось.

З гурту хтось крикнув:

- А цитьте. Зашуміли:

- Що таке? Що таке?

Нетерплячі голоси:

- Та ось цитьте - он щось гукає.

Всі змовкли.

Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова… Опалило, як огнем.

І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи… Бігли до панського двору, аж земля гула.

Високо- високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:

- «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…»

Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…

Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.

Нарядили, несуть.

Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.

В дворі - ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.

Поставили мари під кленами.

Мов вітром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег

- Ламайте двері, чого там…

З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:

- Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.

Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:

- Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?…

Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:

- Батюшки немає вдома.

Загули, заревли:

- Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?

Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.

Знову вибігла:

- Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.

Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:

- Тихше, тихше!…

Кидав, як каміннями:

- Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…

Промова до людей - це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли… стояли, як скеля німа……Хтось подав голос:

- На коліна!

Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.

- Тепер - додому! Всі до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрій.

Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї - ні духу.

Впала залізна тиша… Все поніміло, покам'яніло…

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.

Будували, сподівались - ударив грім: розбив, по полю розвіяв…

Сидимо, пожурилися…

Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки - в голові не те.

Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці - камінь.

Не береться розмова - все й без того ясно…

До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.

Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:

- Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - і малого й великого…

Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.