Стпеан Васильченко - Талант

- Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?

Жінка кинулась:

- Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася - поможеш мені в роботі».

Придивляюся до жінки - в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.

- Роздяглася ото вона, сіла на лавці. -Говорю до неї - мовчить. Кине нехотя слово, друге - і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі - не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю , щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!

Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.

- О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося…- розважає Андрій.

Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:

- А як ото вже одрятували її, я й питаю' «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» - «Ні,- каже,- мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли - гріх було б це казати, світ,- каже,- мені спротивився…»

Примовкла.

Андрій:

- Ну, як же тепер? Отямилась?

- Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше - на її очі, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.

Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:

- Ой, засиділась…- До Андрія: - То я вже буду прохати, Андрію Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї - не знаю.- Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице: - І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.

Пообіщались. Пішла.

- Що ж таке, власне, зчинилося?

- А ви нічого не чули?

- Ні.

- В колодязі топилася…

Ніби аж потемніло в кімнаті.

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами - посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами - величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак - як військо, коноплі - як темні бори…

А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…

- Ну й земелька!… Ех, та й земелька ж,- бубонить собі під ніс Андрій.

По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.

- Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? - показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.

Підійшли ближче; Андрій голосніше:

- Вона ж, вона і є!

Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…

Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла,- здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незна-комі, і водила вона ними помалу, неохоче.

Привіталися.

Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:

- Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку-то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою - і гляньте - дівчина тобі, як тая тополя.

З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.

Про те, про інше…

Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:

- Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?

Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам'яная.

Вона мовчала, як мур.

Казав:

- Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя - це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя - з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть - бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…

Сіли на обніжку.

- Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…

Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…