Іван Багряний - Тигролови

– Великий начальник?! Так… Поздоровляю…

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою - якийсь начрайону. “Чорт його припарував, дурака”, - подумав Григорій, а вголос промовив:

– Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. - І важко задихав: - Кінчаю слідство… - І підніс голос, повільно, грізно:

– Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! - Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою… Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.

– Хіба так стріляють? - промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором… Так. Все. А тепер - в Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом - і ворогів і друзів, і спокій - все…

Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами:

“Судив і присуд виконав я - Григорій Многогрішний. А за що - цей пес сам знає”.

Ще й розписався.

– Так… Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть… Шкода… Ну, добре. - Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і повернувся…

На нього дивилась пара очей. Наталка!

– Що ти зробив?

Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась - покірно йшла поруч, лише відчував, як її рука тремтіла.

А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.

– Що ти зробив?

– Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона… Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, - тоді ти про все розкажеш своїм…

Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.

Прошепотіла здивовано, розгублено:

– Куди ж ти?…

– Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?

– Ні.

– Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не реєстрована, але… хай батько допильнує…

– Але стривай… Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі видніше, але куди ти?! Куди ти підеш?

Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:

– У нас же цілком безпечно… у нас… Та можна ж іще далі зайти в нетрі…

Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.

– Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами - шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його помічники… А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, - стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя… Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати… Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене… сестро.

Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно - це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.

А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну набоїв до вінчестера, ткнула в руки.

– Візьми!

Мовчки взяла його патронташ.

Повернулась і пішла. Хутко-хутко… Зупинилась… Завагалась… Пішла… Зникла…

А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:

– Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки - візьмеш коня, харчі… сірники… Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо… Ітимеш далі розпадками на захід… На Уссурі. Й на Маньчжурію…

За слізьми не договорила - подалась. Все.

Бідолашна… Горда… Дика… Наївна і… надзвичайна Наталка…