Іван Багряний - Тигролови

– Так. Я прийшов… (павза) Мені треба поспішати… Я прийшов попрощатись з вами усіма… Простіть, коли чим завинив, може, вже не побачимось (і посміхнувся), хіба на тім світі… - Обвів усіх очима і зустрівся з Наталчиними.

Дівчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що було в його серці. Почервоніла до сліз, та помалу кров відплинула з обличчя, і вона ще більше зблідла. Чула, як крізь завірюху:

– Я мушу поспішати… Простіть і побажайте мені, як бажаю я вам…

Рвучко ступнула, потім враз повернулась і вийшла геть, либонь, до хатини…

- Бог простить, синку, - це мати, витираючи сльози. - Прости ж і ти нас, коли що…

– Щасти тобі Боже, синку! - це батько урочисто. - Шкода, та що ж… Стара, збери на дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро світатиме. А ти дорогу знаєш?

– Та знаю… - це Григорій. - Я весь час вивчав. Думаю на весну, та от…

– Будь же обережний. А в Маньчжурії - в Харбіні та в Сахаліні є наша рідня. Та ти ж, пак, знаєш.

Григорій кивнув головою.

– Спасибі. Гаразд.

– Ну, сядьмо, щоб іще зійтись колись…

І за стародавнім звичаєм вони урочисто сіли. Григорій примостився край лави. Сиділи хвилину мовчки… Потім, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.

Мати, плачучи, тикала Григорієві до рук набитий рюкзак. Батько застібав корячкуватими пальцями ґудзик йому на грудях.

– Бувай же здоров, синку! Патронів досить? Добре… Тут увійшла Наталка. Пристібаючи на ходу діловито набійницю, вона увійшла виряджена, як на полювання. Брови рішуче зсунені, вуста стиснені. Бліда, як смерть, але спокійна. Стала посеред хати біля Григорія.

– Куди ж це ти, дочко?! - сплеснула мати руками. А батько примружив очі вражено. Наталка ж стала проти Григорія з непокритою головою і мить дивилася йому в вічі з мукою, запитанням… Мить коротку і мить безконечну… І знайшла там відповідь, - у тім погляді - в тій мішанині з любові, жалю і розгубленості від свідомості про нездійсненість щастя. Потім взяла його за руку, відчуваючи, як на ній товчеться жилка - товчеться кров, пориваючись до неї, - опустилась навколішки перед враженими батьками…

– Ой, Боже мій! - тільки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них мерехтливими очима, запаленими іскринками сліз та безповоротною рішучістю:

– Як уб'ють мене - то я не вернусь. А як судилось мені щастя… то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!… Благословіть!…

Пауза, гнітюча пауза збентеження. Очі Наталці замерехтіли слізьми, а брови рішуче заломались:

– За свої вчинки відповідатиму я… перед людьми і перед Богом. Ні, перед Богом і перед вами…

Батько суворо, допитливо дивився на Григорія, а той аж шарпнувся був, та Наталка перехопила його рух:

– Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. - І, заломившії руки: - Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою… Я не знала, а сьогодні я бачу, тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка… Не губіть же мене!

Мовчанка. А Наталка благала:

– Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!… - І враз рішуче, з докором, хоч і крізь сльози: - Я не переступила вашої волі, в мене ваше серце, ви його мені дали таке, - то й хай же Бог буде суддею.

Старий Сірко бачив, що нічого не вдієш. О, то Сіркова кров заговорила! Начувайся! І він слухав дочку і дивився на Григорія з-під волохатих брів: “Обоє рябоє”. І посміхнувся схованим оком під насупленою бровою.

“То хай же Бог буде суддею…” І уже була б звелась, але тут Григорій, бачачи, до чого може дійти, мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього.

– Отак-то, стара… - це батько.

А Наталка, ухопивши нотку в його голосі, пожвавіла.

– Як загину - що ж, Микола ж он загинув… А як загине він - то хоч знатиму, де він лежатиме, та й тоді повернуся до вас. Але нехай ми будем щасливі, тату! Мамо! Смерті ж і конем не об'їдеш. Он Микола…

Тут мати не витримала і крізь сльози:

– Чого ж ти мовчиш, батьку?!… Твоє ж насіння! Але не було в тім докору, лише розгубленість і далебі… співчуття. Так, співчуття. Вона дійшла серцем того, що старий доходив розумом.

Сірко почухав голову і зітхнув важко:

– Такі часи, бач… Таке життя… Ну, що ж…

Матері тільки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла ікону - ще своє благословення - і, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка щаслива), благословила, а тоді віддала старому і стала коло нього.