Іван Багряний - Тигролови

Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього привітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими… Лише, в одної - смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої - очі горять хворобливим блиском.

Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:

– Вино! Двічі кав'яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!

Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався, мандруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі…

Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли, знов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них похмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий холод надворі і десь “вдома”. Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і в очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться… Кава стигла.

Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…

І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.

Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:

– Вечеряйте… - і додав: - Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючії всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.

Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! - поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи… Порозганяти все геть… В очах йому потемніло від нелюдського напруження, - тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним рухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров…

І гуготіла зала… Крутилась вихорем… ішла перекидя… десь кигкотіли гобої… Ревів водоспад… Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай…

Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першій годині ночі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов кінь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не пам'ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того благословенного стану.

Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він підкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно кивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.

“Як здаватиметься вісім - замовлю вісім”, - думав, посміхаючись, Григорій. На душі зробилось легко… А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось сказати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і забороняв:

“Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи”.

Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, - стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:

– Стоп!

Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій…

Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались міцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.

– Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?

Ясно… Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.

Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно - ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.

В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, - в дверях стали і ні сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера… “Шпали” на ковнірі… Синьоверхий кашкет… О, аж два!… Двоносе…

Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима - ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме… Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився - ну-ну! - і заціпив щелепи:

– Хто став на дорозі!?! Галло!…

Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід…