Іван Багряний - Тигролови

– От цирк!… От би це до нас туди, у ліс, усе, га!? Йому вже двоїлося у віччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима й сміявся. Сам не знав чого. Смішно!…

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп'янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце… Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик… Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору - і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м'яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища… Володарі…

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси - личковані командири, й якісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб'єкти - все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з'їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом…

В джазовім вихорі вчувавсь Заливай… Гавкав радісно, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками озивався дівочий голос… Наталка! Стояла на сонячній кладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було - то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…

Оркестра увірвала і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.

– Маестро! фокстрот!! - гукав хтось на всю залу. Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігала до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами… Григорій лише глянув на неї, потім на Гриця: “Піди, Грицю”. Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от - його напав сміх.

– Ні, ні… - буркнув, стусонувши Григорія під столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його счима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі… Нарешті не витримала і втекла, струснувши плечима, як од морозу.

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись - одна радісно, вголос, друга - про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев'я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна - бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга - смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики - вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна - в хлоп'ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.

Раптом Григорій уловив фразу… І враз зринув у пам'яті ешелон, набитий дитячим плачем і материнським розпачем, і ті етапи… і та пісня про “горіховий листочок”, вся та нужда на колесах…

Дівчата, говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:

Та це ж вони!!! - дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ'я і смерті, - рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…