Іван Багряний - Тигролови

– Бозна… Таке ж.тепер настало, Господи прости!

– Їдуть, їдуть, мамо! - це Наталка весело, жартівливо, упевнено, ще й трішки кепкуючи з матері. - А не ідуть, то пішки йдуть, а коні за поводи ведуть, от і припізнились…

І сміялась безжурно. І почала лупити по тім сміху праником. Мати й собі засміялась.

– От така бач!… Сказано - нове насіння. Ще й кепкує з дурної матері… Тільки й розради моєї, синку, - мати зійшла з ґанку і сіла поруч Григорія на призьбі. Либонь, уже скінчила поратись по господі і тепер має час. Поправивши очіпок, поклала натруджені руки на коліна і втопила очі в море зелені на долині, що її звуть “паддю”, туди, де втекла стежечка.

– Ну, будемо виглядати, - промовила з доброю усмішкою.

У неї така ж усмішка, як і в дочки. Яка вона була, як була молодою? Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такім краю, забившись на кінець світу, та після всіх злигоднів, в тяжкому змаганні з цією дикою природою так збереглась, їй понад п'ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за двадцять тисяч кілометрів звідси. Але не київський. Григорій міг посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, - м'яко вимовляла “л”, як усі жінки на Полтавщині, щось середнє між “л” і “ль”. Це така мила йому, зворушлива особливість мови полтавських жінок. Йому кортіло спитати, чи її мати або бабуся не з Зінькова часом або чи не з Лубен. А мати тим часом дивилась за падь, посміхаючись ще й досі з доччиного жарту, з потіхи, з упевненості.

– Хороші в мене діти, синку…

А в голосі стільки гордості матерньої…

– Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, - посміхнулась, кажучи про Наталку, - і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч, північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна, - байдуже. Звели їй до відьми в зуби полізти - і полізе, їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки дав Бог здоров'я та щастя, а то… Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою звали… Царство йому небесне… Якби ти його був побачив, - що то за сокіл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було - як у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І привітний, і безжурний, як оця ось… Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і сміливості тієї… Було, споряджаються на промисел, - я про нього турбуюся - і се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: “Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу…” І він ось їй то ведмежата, то рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от спіткало лихо. Подумаю - скрізь люди мруть, скрізь на людей чигає лихо, і на печі від долі не втечеш. Та материне серце таке вже… Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться… - Помовчала, а тоді знов: - Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є.

Григорієві хотілось враз по-дитячому обійнятії її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі.

– В сміливих щастя завжди є!… От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть… Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись - зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились - це вже їхня батьківщина тута, - то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба…

Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:

– Так ви пливли кругом світу?

– А пливли ж. З Одеси сіли… В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні… Скільки тієї води. Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі негодна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам'ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?

– Ні… Тут усе нове для мене і… чудне.

– Чудне?

– Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу - і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола - вигляд сибірський або поліщуцький.