Іван Багряний - Тигролови

Сіється сніг. В дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі - в шкіряних штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках, один - без. І той “без” - Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…

Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку - бавиться з ведмежам - і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія. Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила ведмежа на ліжко.

– На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.

– Тобто як посиротив?

– Ти ж його мамку вбив.

– Хіба?… Так ото… А подібне, таке ж білогруде.

– Отож, ото… Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?

– Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне - як я сюди потрапив?

– Дуже просто. От… - дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:

– Були ми на Зміїній паді - солили солонці для пантовки… Ось скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!… Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась - смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала - другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, - і всторч на ведмедя!… Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи - а під ним хлопець - і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова - цілі, а мертвий…

Ну, потім ми забрали всіх - ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). “Е, - кажуть, - пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.

Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: “Це, - кажуть, - наш! Наш, - кажуть. - Бо говорить по-нашому”. І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…

– Тепер розумію…

– От. І ведмежа привезли… Тобі на забавку, - закінчила глузливо.

Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.

– Стривай, - спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. - А це що таке?

– Як що? Це ми з к і ш к о ю, - промовила байдуже.

– А чого це ви з кішкою?

– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.

– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, - насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!

– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!

– Як з нього?

– Та з кішки ж.