Панас Мирний - Голодна воля

- Хахоль ваш народ! Дурак глюп, - посмоктуючи свою кам'яну люльку, сказав садовник-німець.- Он свой вигод не розуміє.

- Как у такова барина не жизнь, - додала дворецька.

І кріпацька старшина пішла на всі боки судити безглузде мужицтво, що як зарубало собі на носі волю, то будь вона і голодна, і холодна, і вся в латах чи дрантях, аби таки воля.

День клонився на вечір. Сідаюче сонце з-за садка пишно обливало своїм світом чорне дворище, на котрому слонялося п'яне кріпацтво. Послідні променясті стяги його ще грали на золотій бані високого шпилю, на котрій, наче фартушина, віявся поволі білий флаг. Будинок увесь засіяв вогняним світом, - світ з його великих вікон сягав аж на цвітник, що розіслався тута ж коло будинку, на все широке дворище, де неграючі у карти пани ходили, позабиравшись під руки, і вели ото поміж собою розмову, що от, мов, як тепер гарно, усього вдоволь, а прийде "воля" і де все це дінеться, куди тілько піде? Спустошиться все це, і тілько одні пустки будуть нагадувать про колишню розкіш. Другі, поболівши серцем і втомившись слухати одну гірку річ, дослухалися, як голосно розлягалися музики.

Зате чорне дворище опустіло. Жінки ще до заходу сонця розійшлися по своїх домівках. Чоловіки, правда, зосталися… бо зосталось ще трохи у шаплику горілки. Незабаром і вони, скінчивши, розійшлись, йосипенко один снував по йому, поблимуючи п'яними очима на всі боки, мов дозорець той, шукав ними - чи не притаїлась де в глухому кутку дурна воля. Вона тепер не сходила в його з ума. То вона, як яке страховище, ви-шкиряла на його свої зуби із затишності, намірялася пожерти все, що було перед його очима - і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини. І він журився. То, наче добра сестра, стиха підходила до його і тихо шепотіла: чого ти журишся, Федоре? Не журись, дурню. Я не яка-небудь всьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас осло-бонити. І йосипенко сам собі усміхався у вуси. А справді? Чого мені журитися? Хіба мало і зо мною було всякої незгоди? Так устане не на ту ногу іі на норов… Уже кому-кому, а мені, як прикажчикові, першому достається. Ти все бачиш, ти все знаєш… І сякі, такі п'янюги, злодії. Господи! Як ще ми тілько так довго терпіли… Та знову: що ж це я на Василеву стежку збіг? То ледар, волоцюга! йому теряти нічого, у його ні кола, ні двора, а в мене - он город пан подарував, вибудував хату. А що як скаже; ти забажав волі - і будь же нею довольний, а город хай буде за мною. І знову його журба нападала. Коли б так, щоб і город був, і воля. Добре б було. Тут проїжджа дорога - завів би шинок, постоялий двір. Іде чумак - заїжджав, проходе прохожий - завертає. А як же одна воля - без кола, без двора… Наче що шпигонуло у серце Йосяпенка, і він, прикро дивлячись на кухню, з вікон которої видно було світло, напрямився туди.

"Ще мало того світла сходе, - думав він, - ще І вони освітили. І трохи не шкодують господарського добра. Підожди ж…" - і дійшовши вже до порога, він круто повернув у бік до вікна. "Так краще. І підглядіти і почути можна дещо. А то тілько налякаєш".

І, приложившись до вікна, він почав придивлятись. Там була повна кухня народу: душ з вісім приїжджих парубків-кучерів, Василь, Онисько, Степан, свої дворові, душ з п'ять горничних, наряджених пишно по-празниковому: Федоська, Пріська, Гапка, Христя, Мотрона, - молоді та вродливі. Перші чотири сиділи кругом столу й грали в короля. Кругом густою лавою обступили їх хлопці і перекидалися жартівливими словами. Один Степан, як жонатий, сидів з дівчатами і, обнявши Пріську і Гапку (короля і принца), заглядав їм у карти, підказував, що ходити.

- Та не ту ходиш. Ходи нижника, - кричав він до Пріськи, штовхнувши її у бік. І та, граючи очима і згинаючись, ходила нижника.

- А ти бий вишником!-кричав знову Гапці, котра намірювалася бити тузом.- Все ж хоч одна взятка буде.

- Е, Степане! Як так помагати, то я й слухати не хочу!- сердилась Пріська.

- А що ж? Коли б ти походила королем, то там би ні одної взятки не було.

- То ти їй помагаєш?

- А то ж кому? Це моя давня любоваї - викрикував він, ударивши злегка Гапку по спині.

- Мені, мені помагай, Степане! - соваючись, гукала Гапка.- І я ж тебе здавна кохаю.

- А як здавна, то й поцілуємося.

- Нумо.

І, жартуючи, Гапка цілувала Степана. Всі реготались.

- Воно, бачу, Степанові найкраще випало, - чухаючи потилицю, казав приїжджий парубок.- Я хоч би і місцями з ним помінятись, то согласен.