Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

І Рот з усією притаманною йому пристрасністю нападав на систему. Він писав для віденських, берлінських соціалістичних газет, вступив у прогресивну письменницьку «групу 1925», до якої входили Бехер, Брехт, Леонгард Франк, Кіш, Деблін, і відмовився від співробітництва в «Берлінер берзен-курір» з таким обґрунтуванням: «Я справді більше не в змозі враховувати інтереси буржуазної публіки й розважати її по неділях, не зраджуючи при цьому постійно своїх соціалістичних переконань».

У політиці Йозеф Рот був наївним дитям. Він не писав аналітичних статей, що спиралися на історичні, економічні, статистичні дані. Він писав те, що в Західній Європі зветься «фейлетонами», тобто нариси вельми близькі до белетристики, вони іноді навіть перетинають грань, яка лежить між достовірним і художнім. Навіть у своїх есе він залишався художником. Одне з них, написане 1937 року, присвячене Грільпарцеру. Але й у ньому не названо жодного твору, не згадано жодної дати, не розглянуто жодного факту з життя драматурга. Рот зробив, однак, щось більше. Він створив образ Франца Грільпарцера — в чомусь неправдоподібний, небезсторонній, але в чомусь і вражаючий — силою осяяння, проникнення в людську трагедію прототипа. Та, зрештою, й у власну трагедію.

«Ненадійність світу — наслідок його недосконалості, — читаємо в есе про Грільпарцера. — Його тискові, його примхам, його деспотії протистоїть не відкритий бунт (наслідком його не може бути щось інше, крім прямо-таки катастрофічної недосконалості; це означає: безладдя — найбільша з небезпек, що загрожують людині), а відступ у глибину, в захищеність лігва, яким є ти сам». Це написав пізній Рот. І варто розібратися, як і чому він до цього йшов.

Іллі Еренбургу Рот якось сказав: «Але ви все-таки повинні визнати, що Габсбурги краще, ніж Гітлер…». Особливо серйозними монархічні захоплення Рота стали після січня 1933 року: він друкувався в «Остеррайхіше пост» — органі прибічників габсбурзької реставрації, зібрав символи своєї консервативної віри в книзі «Антихрист» (1934), звернувся в художніх творах до тем, пов'язаних з покійною монархією.

Герой одного з них (уже згаданого «Гробівця капуцинів») лейтенант Франц-Фердинанд Тротта розповідає про своє життя, починаючи з весни 1913 року й закінчуючи весною 1938-го, страхітливими днями «аншлюсу»: «Я йшов безлюдними вулицями; зі мною був якийсь чужий собака. Він вирішив іти слідом за мною. Куди? Мені це було відомо не краще, ніж йому. Склеп капуцинів, де в кам'яних домовинах спочивають мої імператори, зачинений. Брат капуцин вийшов мені назустріч і спитав: «Чого бажаєте?» — «Я хочу провідати могилу мого імператора Франца-Йосифа», — відповів я. «Нехай благословить вас Господь», — сказав брат і перехрестив мене. «Господи, сохрани!» — вигукнув я. «Т-с-с!» — сказав брат.

Куди ж тепер податися мені, Тротті?..»

Г. Шайбле, автор монографії «Йозеф Рот» (1971), оцінює «Гробівець капуцинів» як «втрату дійсності»: надміру зосереджений Тротта на собі й на полишених у минулому втратах. Цього, однак, не скажеш про творчість пізнього Рота в цілому. Не лише пластичність зображення життя, а й певна синтетичність його осмислення з роками зростає.

Здавалося б, іще один ротівський парадокс: адже світоглядно письменник хилився праворуч, і це не могло не позначатися на осягненні реальних зв'язків буття. Втім, суперечності тут, по суті, немає. Прямі політичні висловлювання Рота — одне, творчість — інше. «І було б непростимим спрощенням, — зауважує Шайбле, — на підставі висловлювань Рота третирувати його як реакціонера». «Тому що, — продовжує думку Шайбле ротівський біограф Ф. Хаккерт, — його художні твори заходили в суперечність зі сповненими надій статтями на підтримку дому Габсбургів і, починаючи з «Маршу Радецького», через «Бюст імператора» й закінчуючи «Гробівцем капуцинів», змальовувати (завдяки переконливості форми) кінець монархії як неминучий і остаточний».

Насправді все виглядало більш або менш навпаки. Лише розпочавши свій «відхід у глибини», Рот по-справжньому відчув, що габсбурзький світ — «проклятий і мертвий». Відчув передусім тому, що вперше став обживати його художньо. Адже як особа Рот міг виявляти наївність, як письменник — майже завжди був мудрим. Бо ж мислив образами й дотримувався логіки їхніх зчеплень. При цьому особисті симпатії й антипатії (таке траплялося колись і з Бальзаком) уже не відігравали якоїсь істотної ролі.

Проте у Рота, пов'язаного зі слов'янською провінцією імперії, «відступ у глибини» обертається й зовсім іншим боком. Колишня Австрія ставала для нього не тільки «особливо наочним прикладом новітнього світу», а й традицією, на яку він спирався, постаючи проти сучасності.