Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Це червонясте потворне створіння із завеликою головою й кінцівками, що нагадували плавці, було моїм сином. Істота, знай собі, репетувала. Я вмить перейнявся любов’ю до цієї істоти, створеної моїми поясницями, і не міг втриматися від нікчемної гордості, що породив сина, а не доньку. Я навіть нахилився до нього, щоб розгледіти його крихітний пісюнчик, схожий на маленьку червону кому. Жодних сумнівів: це був мій син. Жодних сумнівів: я був його батьком.

Відколи існує світ, у ньому жили вже мільйони і мільярди батьків. Я був одним із цих мільярдів. Проте тієї миті, коли мені дозволили взяти на руки мого сина, я відчув віддалений відблиск того незбагненно високого блаженства, яке, напевно, переповнювало Творця цього світу на шостий день, коли він уздрів, що його недосконале творіння таки завершено. Коли я тримав на руках це крихітне, крикливе, потворне і червонясте дитя, то чітко відчував, яка в мені заходить зміна. Яким би маленьким, потворним, червоним не був цей малюк у мене на руках, від нього йшла якась невимовна сила. Ще ж надто: у мене було таке відчуття, нібито в цьому м’якому жалюгідному тільці я зосередив усю свою силу і тримаю на руках себе самого і те краще, що в мені є.

Материнські почуття жінок не знають меж. Моя мати прийняла свого щойно народженого онука так, немов виносила його сама, і передала Елізабет усю свою нерозтрачену любов. Тільки тепер, коли Елізабет народила сина від мене, від моїх поясниць, стала вона її донькою. Насправді Елізабет завжди була для неї щонайбільше матір’ю її онука.

Здавалося, ніби матінка тільки й чекала цього онука для того, щоб приготуватися до смерті. Я дозволю собі сказати, що вона почала вмирати — повільно, як плинув час її життя. Якось по обіді вона не з’явилася за столом у нашій кімнаті на першому поверсі. Одна з двох наших покоївок повідомила, що матусі болить голова. Втім, насправді голова їй не боліла: з моєю матір’ю трапився удар. Правий бік у неї спаралізувало.

І ось вона стала для всіх нас на довгі роки улюбленим, віддано плеканим тягарем. Проте я й далі щодня радів, коли вранці заставав її живою. Це була стара жінка, як легко могла б вона померти!

Мого сина — її онука — приносили до неї щодня. Вона белькотала лише: «Маленький». Правий бік у неї був паралізований.

Матуся стала для мене віддано плеканим дорогим тягарем. За все своє життя я ще ніколи не відчував схильності до якого-небудь заняття, тепер у мене нарешті виявилось їх одразу два: я був сином, і я був батьком. Годинами сидів я біля матусі. Нам довелося найняти санітара — важила стара жінка чимало. Щодня доводилося відносити її до кімнати, до столу. Щоб усадовити її там, теж доводилося попітніти. Іноді матуся просила мене, щоб я повозив її в кріслі кімнатами. Вона хотіла бачити і чути. Відколи старенька захворіла, їй здавалося, що вона багато чого пропускає. Праве око у неї було напівзаплющене. Коли вона відкривала рот, здавалося, ніби його праву половину стискує залізний затискач. Втім, вона могла вимовляти лише окремі слова, здебільшого іменники. Часом скидалося на те, наче вона ревниво оберігає свій словниковий запас.

Покинувши матінку, я йшов у кімнату сина. Елізабет, яка в перші місяці була відданою матір’ю, потроху віддалялася від нашої дитини. Я охрестив його Францом Йозефом Євгеном, а для себе і Елізабет прозвав його Ґені. З часом Елізабет стала часто і без причин іти з дому. Я не знав, куди вона ходить, і її про це не питав. Хочеться їй іти — нехай іде! Я навіть краще почувався, коли залишався з моїм хлопчиком наодинці, без неї. «Ґені!» — гукав я, і його кругле смагляве личко осяювала посмішка. Я сповнювався дедалі більшими ревнощами. Мені було зовсім недостатньо того, що я сотворив цю дитину, мені хотілося б також виносити і народити його. Він повзав по кімнаті моторно, мов ласиця. Це була вже людина — а ще тварина і янгол одночасно. День у день, навіть з години на годину спостерігав я, як він змінюється. Його каштанові кучерики дедалі густішали, блиск великих світло-сірих очей чимраз яскравішав, вії волохатіли і чорнішали, навіть рученята набували неповторного вигляду, пальчики тоншали й міцнішали. Губи рухалися дедалі енергійніше і швидше, і все зрозуміліше белькотів язичок. Я бачив, як у Ґені ріжуться перші зубки, чув його перший осмислений сміх, я був присутній при тому, як він уперше побіг — до вікна, до світла і сонця, в раптовому пориві, ніби несподівано осяяний; це була радше внутрішня спонука, ніж фізіологічний акт. Сам Господь піддав йому думку, що людина може ходити на двох ногах. І дивись-но: моє хлоп’я пішло.