Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Він дістався до жандармського відділку, подзвонив, ніхто не вийшов. Вахмістра ще не було вдома. Дощ шелестів у рясному листі дикого винограду, що обплів кружґанок. Карл Йозеф заходив туди-сюди, туди-сюди, закурив цигарку й викинув її, весь час відчуваючи, що він скидається на вартового, щоразу відвертаючи голову, коли його погляд падав на те вікно праворуч, звідки завжди виглядала Катарина, вийняв годинника, ще раз натиснув кнопку дзвоника й знову став чекати.

Приглушені відстанню чотири удари повільно долинули з церковної вежі міста. Тоді звідкись виринув вахмістр. Він машинально козирнув, ще не розгледівши, хто перед ним. І Карл Йозеф, ніби відповідаючи не на привітання, а на якусь жандармову погрозу, гукнув голосніше, ніж хотів:

— Слава Ісусу, пане Сламо!

Він простяг руку, ніби кинувся в привітання, як кидаються в окоп, чекав з тим нетерпінням, з яким чекають нападу, поки вахмістр длявся, з натугою скидаючи рукавичку, аж занадто при тому стараючись і втупившись очима в підлогу. Нарешті оголена, вогка, широка вахмістрова рука без потиску лягла в руку лейтенанта.

— Дякую за відвідини, пане бароне, — сказав вахмістр, так ніби той не щойно прийшов, а вже збирався йти собі.

Вахмістр вийняв ключа. Він одімкнув двері. Порив вітру лунко шмагнув по кружґанкові рясним дощем, так наче заганяв лейтенанта до помешкання. В сінях стояли сутінки. Однак чи не сяйнула ж крізь них тонесенька смужка світла — легесенький сріблястий земний слід померлої? Вахмістр відчинив кухонні двері — слід потонув у потоці світла.

— Будь ласка, роздягайтеся, — сказав Слама.

Сам він ще й досі стояв у шинелі, підперезаний. «Моє найщиріше співчуття! — думає лейтенант. — Зараз я швиденько скажу ці слова й піду собі». Слама вже розставив руки, щоб скинути з Карла Йозефа шинелю. Лейтенант увічливо скоряється. Сламина рука на мить черкається об лейтенантову потилицю над коміром, при коренях волосся, саме там, де любили змикатися руки пані Слами — ніжний замок любовних ланцюгів. Коли, власне, якої саме хвилини можна, врешті-решт, відбути формулу співчуття? Тоді, як зайдемо до вітальні чи вже коли посідаємо? Чи треба тоді знову підвестися? Здається, не можеш вичавити з себе ані звуку, поки не сказано тієї дурниці, яку ти взяв із собою і цілу дорогу тримав на язиці. Вона прилипла там, важка й нікчемна, втративши смак.

Вахмістр натискає клямку, двері вітальні замкнено.

— Пробачте, — каже він, хоч у тому нема його провини.

Він знову сягає рукою в кишеню шинелі, яку вже скинув, — здається дуже давно, — і бряжчить в’язкою ключів. Ніколи ці двері не замикалися за життя пані Слами. Отже, її немає! — раптом спадає на думку лейтенантові, — ніби він не тому саме сюди прийшов, що її не було на світі, — і він зауважує, що весь час голубив затаєну гадку, ніби вона може бути тут, сидіти в якійсь кімнаті й чекати. Тепер він знає напевне, що її немає. Вона справді лежить там, надворі, під тим горбком, який він недавно бачив.

У вітальні тхне вогкістю, одне з двох вікон запнуте, у друге пливе сіре світло похмурого дня.

— Прошу, заходьте, — повторює вахмістр. Він стоїть за півкроку позад лейтенанта.

— Дякую! — каже лейтенант.

І він уступає до кімнати й підходить до круглого столу. Він знає достотно візерунок скатертини в рубчик, якою стіл застелений, і шпичасту маленьку цяточку посередині, і брунатний лак, і примхливі викрутаси на жолобчастих ніжках. Ось стоїть буфет із заскленими дверцятами, а за ними — мельхіорові келихи, невеличкі порцелянові ляльки й жовта керамічна свинка зі шпариною на спині — вкидати монети.

— Зробіть мені честь, сідайте! — мурмотить вахмістр.

Він стоїть за одним із крісел, обхопивши спинку руками і тримаючи перед собою, ніби щит. Понад чотири роки тому бачив його Карл Йозеф востаннє. Вахмістр саме був на чергуванні. На його чорному капелюсі маяв осяйний плюмаж, груди навхрест заперізували ремені. З рушницею при нозі стояв він перед канцелярією окружного начальника. Він був вахмістр С л а м а, прізвище лунало, мов звання; плюмаж так само належав до його зовнішності, як і біляві вуса. Тепер вахмістр стоїть тут простоволосий, без шаблі, без ременів на грудях і без пояса, і видно, як над спинкою крісла лисніє його уніформа з тканини в рубчик над ледь помітним черевцем; це вже не тодішній вахмістр Слама, а просто собі пан Слама, жандармський вахмістр по службі, колись чоловік пані Слами, а тепер удівець і господар цього дому. Його коротко підрізаний білявий чубчик, розділений проділом посередині, як двійчаста щіточка, лежить над гладеньким лобом, переписаним червоною горизонтальною смужкою — слідом від цупкого кашкета. Осиротілою здається вахмістрова голова без кашкета чи шолома. Не затінене козирком обличчя являє собою правильний овал, заповнений щоками, носом, бородою і невеличкими блакитними, упертими і щиросердими очима. Він перечікує, поки сяде Карл Йозеф, тоді присуває крісло, сідає й собі, витягає табакерку з барвистою емальованою покришкою. Вахмістр кладе її на середину столу, між собою й лейтенантом, і каже: