Адальберт Штіфтер - Вітіко

Коли минув певний час, вершник знову підвівся й пішов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна і цього разу дав ще й сіна, яке приніс слуга. Потім стояв коло коня.

До вершника пішов один із двох чоловіків, які сиділи недалеко від нього. То був старший, уже з сивиною. Підступивши досить близько, заговорив до молодика:

— Оце гарний кінь, дужий і, певне, і мчить дуже прудко.

— Кінь добрий, і мені його прудкості вистачає, — відказав молодий вершник.

А старший чоловік за мить озвався знову:

— Ви тут не гнівайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вчені. Сюди дуже рідко навідуються пристойні вершники, бо це аж ніяк не шлях для війська, тут немає сіл та містечок, які б торгували між собою всякою всячиною, а тутешні пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далі йдуть самі ліси, де й люди не живуть. Але ви, звісно, приїхали не туди й не поїдете туди.

— Я задоволений харчем, який мені подали в цьому домі, — відповів вершник, — і овес добрий для мого коня, і сіно.

— Авжеж, — погодився чоловік, — але тут не вміють поштиво ставитись до шляхетних людей.

— Я не шляхетний, — мовив вершник.

— Тепер у цій війні багато може статися, — не вгавав чоловік. — Можуть їздити посланці та воїни і обирати шляхи й стежки, про які ніхто ніколи й не думав.

— Мені тільки селяни траплялися по дорозі, — заперечив вершник.

— Тоді ви, мабуть, приїхали з Пассау, — виснував чоловік.

— Коло цього заїзду сходиться багато доріг, — стенув плечима вершник.

— Це правда, — погодився чоловік. — Є лихі люди, які можуть підстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генріх, шляхетний, багатий і могутній чоловік, зять нашого покійного імператора, — нехай Господь навіки благословить імператора, — цей герцог має клейноди і не віддасть їх. Потім є король Конрад, ясновельможний володар із дому Штауфенів. Ще є святий володар, архієпископ Трірський, крім того, австрійський маркграф Леопольд, молодий володар. Він єдиноутробний брат нового короля і буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемії вже старший літами і має досвід.

— Я ще не бачив жодного з цих володарів, — відповів вершник.

— Авжеж, ви ще молоді, — казав чоловік, — і ще знайдете своє щастя у світі. Вам дістануться ласки та почесті. А я вже старий і тому не можу нічого, крім молитися за високі голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справді мали багато щастя і не втратили його.

— Що ж, ви мені бажаєте добра, тому і я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрібна вам, — мовив вершник.

— Добра, тільки щирого добра, — підтвердив чоловік і повернувся до свого товариша за столом.

Та тільки-но той чоловік пішов від вершника, перед ним з'явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль і прикипів своїми чорними очима до коня. Мабуть, уже скріпив свій глечик.

Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобі, глянув на кучерявого й мовив:

— Ти теж милуєшся моїм конем?

Кучерявий підійшов ближче й відповів:

— Милуюся, відколи ви приїхали сюди. А той чоловік теж був у захваті від нього? Певне, що так.

— Ти вмієш їздити верхи? — запитав його молодик.

— Так, умію, — відповів кучерявий, — і не потребую ані стремен, ані острог, ані сідла. Я їжджу верхи босоніж, керую коліньми, п’ятками й кулаками.

— Мабуть, гарна їзда, — протягнув молодик.

— Авжеж добра, і коні не скидають мене, навіть коли хвицаються, кусаються, стають дибки і підскакують.

— А ти маєш коня? — запитав вершник.

— Сам я не маю коня і ніколи не мав його, але їжджу на конях інших людей.

— І ті люди дозволяють тобі їздити на своїх конях? — запитав молодик.

— Так, щоб привести їх із пасовиська й повести купатися, — відповів кучерявий. — А є ще коні на громадському вигоні, вони там викачуються або пасуться.

— І добрі ті коні? — запитав вершник.

— Так, добрі, — відповів кучерявий, — але є різниця, одні дужчі, інші слабші, але такого гарного і гладенького, як у вас, немає. Я б хотів коли-небудь посидіти на такому коні, в сідлі і вставити ноги в ці залізні петлі.

— Для цього треба мати вправність, — сказав вершник.

— Той, хто плаває, знімає воронячі гнізда, переходить струмки по стовбурах і ловить бугая, зможе і в такому сідлі всидіти.

— Атож, сидіти легко, — кивнув головою вершник, — але ж треба вести коня, щоб він був розумний і слухався вершника.

— Та я швидко навчився б, — запевнив кучерявий. — А передусім дбав би про свого коня так, як ви.