Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

— Стою, бо це мій рідний край, — відповіла дівчина. — Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

— Я тут зайшлий, — відповів вершник.

— Тож як ти можеш запитувати? — здивувалася дівчина.

— Бо хотілося б знати, — відповів вершник.

— А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? — запитала дівчина.

— Можливо, я б відповів тобі, — мовив вершник.

— А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

— Тож чого ти стоїш? — запитав вершник.

— А ти спершу скажи, чого ти хочеш, — не здавалася дівчина.

— Немає причин, щоб я промовчав, — стенув плечима вершник. — Я шукаю своє щастя.

— Своє щастя? Ти загубив його? — поцікавилася дівчина. — Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

— Так, — підтвердив вершник, — я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

— А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? — запитала дівчина.

— Ні, — заперечив вершник, — не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

— А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? — запитала дівчина.

— Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, — відповів вершник, — але хочу робити в світі все, що зможу.

— Тоді ти, напевне, справжній, — мовила дівчина, — бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

— Мені можна стояти, — пояснив вершник, — бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

— Зможеш, — запевнила дівчина, — туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.

— А ти вже була там? — запитав вершник.

— Авжеж, бо ж я тутешня, — відповіла дівчина.

— Що ж, — сказав вершник, — якщо ти була там, то і я доберусь туди.

— А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал, — запитала дівчина, — то завтра поїдеш за своєю долею далі?

— Поїду далі, — підтвердив вершник. — А чому ти з трояндами?

— Невже я маю відповідати, коли мене запитують? — і собі запитала дівчина.

— Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати, — мовив вершник. — І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.

— Тоді скажу не більше, ніж ти мені, — відповіла дівчина. — Я ношу троянди, бо хочу.

— А чому ти хочеш? — не вгавав вершник.

— Коли хочуть, причини не шукають, — відказала дівчина.

— Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, — заперечив вершник.

— Неправда, — не погодилась дівчина, — бо на людину, буває, щось находить.

— Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? — запитав вершник.

— Не знаю, — мовила дівчина, — але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.

— Багато тут не розкажеш, — зітхнув вершник. — Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.

— Тоді і я тобі щось скажу, — полагіднішала дівчина. — Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.

— То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, — всміхнувся вершник.

— Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, — пояснила дівчина, — тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

— Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, — запропонував вершник, — трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.