Адальберт Штіфтер - Вітіко

Відтоді почалися навчання і з молоддю, й зі старшими чоловіками. Чутка про похід на Мілан поширилася серед населення країни, і всюди зародилося бажання взяти участь у поході. Воїни поміж молодих хлопців розповідали про Мілан, простолюд розповідав про Мілан, склав і співав пісні про похід на Мілан. Підготували і вдосконалили зброю, селяни вже не зважали на плуги, а ремісники — на шила і прагнули взяти участь у поході.

Прибувши до свого замку, Вітіко скликав своїх людей і тих, хто жив неподалік від замку, і повідомив їм про похід, сказав, що охочі йти повинні готуватися. Потім поїхав у заїзд у Дольні Вітавіце, у Светлик, Плану та інші села і всюди збирав людей і розмовляв із ними про похід. Люди кричали Вітіко, що хочуть іти разом із ним. Він призначив збори на початку місяця травня у Фримбурку. Лісові люди готувалися, готувалися й люди в замку. Вольф, що прибув із Бертою в дім Вітіко, навчився їздити верхи, як і лісові вершники, і вправлявся зі зброєю. Він міг, бо ж просив, піти в похід.

З наближенням дня зборів Вітіко передав порядкування в замку Берті, а оборону замку і владу над людьми та справами на всій своїй території — Беді. Бенно хотів піти на Мілан, але Вітіко попросив його лишатися в замку й бути напохваті з порадою і розрадою. Бенно послухався. Тітоньку Гільтрут Вітіко попросив, що вона може, поки він повернеться, побути коло Берти, Вентіли та його людей. Тітонька пообіцяла.

У день зборів Вітіко, вже в обладунку, пішов до матері та Гільтрут попрощатися. Жінки благословили його. Потім пішов до Берти. Вона вийшла йому назустріч і мала на голові вінок із червоних диких троянд.

— Берто, ти вже маєш троянди? — здивувався Вітіко.

— Вони з куща, що росте збоку на подвір’ї в скляній скрині, й привітали мене сьогодні рано-вранці! — відповіла Берта.

— Я колись казав тобі на скелі в лісі: темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша прикраса, і тобі найгарніше з нею, — мовив Вітіко. — Я багато днів не бачив той кущ і не знав, що твої троянди цвітуть.

— Цвітуть, — усміхнулася Берта, — і я зірвала їх сьогодні. Вітіко, ти чоловік, тож будь чоловіком і пам’ятай про тих, хто лишився вдома.

Потім Берта взяла Вітіко за руку й повела в кімнату, де спали діти. Там були два хлопчики, Вітіко і Генріх, коло них сиділа на стільці нянька. Вітіко підійшов до кожного ліжечка й перехрестив у повітрі сплячих синів. Потім обернувся і обняв Берту, вона поцілувала його у вуста.

Нянька плакала.

Згодом Вітіко зайшов до Бенно, а невдовзі всі пішли до каплиці і Бенно провів молебень.

З каплиці Вітіко вийшов на подвір’я й сів верхи на коня. Вже в сідлі привітав своїх людей і всіх, хто стояв там, привітав і Гульдрика, що подавав руками знаки. Потім під’їхав до гурту воїнів і поїхав разом із ними до решти, що вже стояли перед замком. Звідти всі рушили лісом униз до Фримбурка.

Приїхавши до Фримбурка, Вітіко побачив, що воїни вже стоять перед церквою вище по течії між хат. Їхній табір виднів на луках коло Влтави. Прийшло набагато більше людей, ніж обіцяли і ніж вирушало на моравську війну. Всі загони були зі своїми короговками. Жінки та дівчата з Фримбурка пропонували дати воїнам з Кутової вирубки якусь гарну короговку замість їхніх пір'їн із шуліки, але воїни відхилили. Вітіко впорядкував загони так, як і під час моравської війни, й зібрав ватажків. Вони були ті самі, тільки замість тих, хто вже досяг похилих літ, обрали молодших. Разом із ватажками Вітіко оглянув воїнів, найретельніше — кінноту. З ватажками та своїми помічниками він не допустив до походу тих, хто був не досить підготований, тих, про чию вправність володіння зброєю нічого не знали, тих, про кого не знали, чи можна покладатися на їхню придатність. Інших розподілили й наказали бути наготові, щоб можна було вирушити вранці наступного дня.

Уранці наступного дня священик із Фримбурка відслужив відправу. Частина воїнів зайшла до церкви, частина стояла надворі. Після відправи священик благословив загін, що вийшов потім із Фримбурка на шлях до Праги. Дуже багато людей довго супроводили загін, бажали щастя і співали пісень.

Коли загін прибув до Праги, розпорядник табору показав їм місце, де можна розташуватись. Там було вже багато окремих таборів, видно було, як прибувають щоразу нові люди. В багатьох місцях загони вправлялися зі зброєю.

Коли сплинув час, визначений для збору воїнів, король вибрав найпридатніших, які мали йти в похід. Інші, число яких було дуже велике, мали, якщо вже були воїнами, лишитися для захисту країни або ж, коли вони тільки вперше взяли зброю, повернутись до рідних домівок.