Адальберт Штіфтер - Вітіко

Після цих слів король одягнув шапку на голову й сів на своє місце. Натомість у залі залунали голоси:

— Ми підемо, ми підемо!

Потім почулися інші крики:

— Слава, честь і щастя Владиславу, найбільшому й наймогутнішому королю!

І тут зі свого місця підвівся Вітіко.

— Слухайте Вітіко! — залунали голоси.

— Слухайте Вітіко! — прогримів Пржедбор.

Коли гамір мало-помалу вщух, Вітіко заговорив:

— Я говорю ще про одну річ, що в людей велична і піднесена і сягає вище і від їхніх країн, і від їхнього життя: про славу. Коли один чоловік робить найвище, що гідне похвали, коли багато людей, коли цілий народ робить найвище, то він потрапляє на вуста людей, про нього розповідають, його хвалять, хтось один розповідає про це іншому, а той знову іншому, а потім те переходить у пісні, і пісні та оповідки в кожного на язиці, а ті, хто зробив те велике, тішаться людською любов’ю і зачудуванням, і їхня честь та могутність зростають до небес. Люди винайшли мистецтво обертати свої слова в літери, що тривають, і завдяки цьому винаходу й тому, що буде ще винайдене, слава живе далі, дарма що ті, хто здійснив ті величні дії, давно вже перебувають перед престолом Господа. Так писали люди й до нас про те, що сталося, і так записують люди тепер, що відбувається. І так усе передається в часі, бо слова такі могутні, що зрушують усе, так само як несхитне право вчинків сформувало людство. Слово сильніше за катапульту, і поміркованість перемагає світ. Коли ми підемо до Італії, то будемо в країні, на яку народи дивилися ще в найдавніші часи, бо з Італії походила найбільша держава світу, і на яку й тепер дивляться народи, бо там має свій осідок правитель християнських душ усього світу. Тож якщо ми в гарній країні переможно допоможемо знов утвердити порядок і право, а зарозумілість опиниться в нас під ногами, про нашу країну розповідатимуть серед далеких народів, бо вона діяла задля далеких народів, і вона ввійде в пісні та письмена, а через них у подальші часи, і наш народ матиме силу й повагу серед народів. Щоб він і далі мав повагу і силу, ми повинні бути єдині, щоб жоден не грішив ні проти кого. Якби християни нашої частини світу були єдині проти невірних, а грецька імперія щиро ставилася до нас, Єрусалимська земля, ще святіша за Італію, була б у руках вірних, а тим часом один можний чоловік, який колись об’єднав поган, загарбує собі все. Я не ходив у похід у Святу землю, бо бачив, що з тими засобами годі досягти мети. І її не досягли. Натомість Фрідріх закінчив свій похід із сяєвом слави, тож коли ми повернемось, це сяєво заясніє й на наших шоломах, на наших щитах, мечах і панцерах.

Сказавши, Вітіко знову сів на свій стілець, а численні голоси загукали:

— Вітіко! Вітіко! Вітіко!

А потім кричали:

— Ми йдемо в похід! Ми йдемо!

Інші кричали:

— А хто не хоче, лишається!

Аж тут підскочив Кохан і крикнув, перекричавши всіх:

— Дайте мені сказати!

Оскільки його ніхто не слухав, він крикнув ще гучніше:

— Дайте мені сказати!

І повторив цю фразу багато разів. А коли вже його почули і в залі стало тихіше, він заговорив:

— На з’їзді у Вишеградському замку, коли обрали князя Владислава, я сказав: уже не повинно бути ніякого князя, а мають правити пани земель, як було колись. А коли новообраний князь Конрад і раніше обраний князь Владислав воювали, я сподівався, що вони загинуть обидва, і тоді лехи мирно керуватимуть землями, і ми б мали однакові права, однакову владу і однакове панування. Але я в усьому помилявся і в мене з’явилися тепер інші думки. Чимало могутніх лехів прагнули мати вигоду для себе, і кожен намагався стати вище від іншого, а якби це йому вдалося, він став би схильний до насильства, як були такими всі князі. Тоді я прихилив свою волю до ясновельможного князя Владислава, і ясновельможний князь не згадував про мої попередні дії, я пізнав ближче ясновельможного князя й полюбив його. Я ходив до імператора Фрідріха. Я бачив його гарне обличчя, і золоту бороду, і пильний погляд його синіх очей, я чув його гучний голос, я бачив, як він повертався зі свого походу проти розбійників, на імперському з’їзді і серед послів чужоземних королів. Піти в похід разом із ним і нашим ясновельможним королем Владиславом і спільно з відважними лицарями виборювати перемогу — це радість, до якої в чоловіка ніщо не може дорівнятися. Ти, Богдане, і ти, старий Родміле, що вам ясновельможний князь простив ваш учинок проти Здика, що тепер уже на небесах, ви не повинні бути проти князя тому, що він тепер король, а повинні смиренно благати його, щоб він дозволив вам піти в похід. Отак я кажу і маю слушність, бо я ніколи не був слугою князя чи короля, я тепер друг короля.