Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Ні, Кохане, ні, ти не слуга! — загукали голоси.

У залі знявся схвальний гомін. Потім підвівся Ровно й вигукнув:

— Я іду в похід із нашим високим королем, і мої родичі йдуть, а всі, хто хоче бути сам по собі, не здобудуть ні честі, ні могутності!

— Я і мої люди теж рушать у похід! — гукнув із місця Діт.

— Я, мої сини та люди йдемо в похід! — крикнув Озел.

— Справа така блискуча, — крикнув Одолен, — що не кожному тут треба говорити; я йду в похід, бо інакше ми припинимо ці балачки тільки тоді, коли вже здобудемо перемогу. Король готується, ми готуємось, і, коли вирушатимуть, підемо й ми!

— Навіть якщо ти заборониш, — крикнув Пржедбор своїм гучним голосом, — я сьогодні вже багато кричав і кричу знову: я йду в похід і не зійду з місця, аж поки розтопчуть кожного, хто виявив зухвальство проти нас!

Потім підвівся Богдан і вигукнув:

— Якщо хто каже, що я сиджу вдома й залицяюся до жінок, я проклинаю його! Я йду в похід і доведу своїм мечем, що жоден меч не дорівняється до мого!

— А я кажу, — мовив Велислав, — таке: віддамо і тіло, і життя, і майно, і кров за честь і осяйного лицаря — короля!

— І тіло, і життя, і майно, і кров! — крикнули чоловіки.

Тепер уже підвівся Любомир:

— Високий королю Владиславе, навіть якщо на моїй голові вже видніє багато років, я все-таки йду в похід із тобою, і підуть мої родичі та люди, і мої сини, звичайно, підуть.

Радоста, син Любомира, встав і крикнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

Мойслав, ще один син Любомира, підвівся й вигукнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

У залі пролунав гучний рев схвалення.

— Мій вік не повинен стримувати мене від походу! — крикнув Славибор.

— Я йду в похід! — заявив Немой.

Тепер зі свого місця повільно підвівся старий Вшебор, знову став на ослінчик і мовив:

— Я, хоч і не залицяюся вдома до жінок, але вже не можу вибиратись до Італії, бо мої похилі літа зробили моє тіло непридатним для цього. Я і моя дружина, що постаріла в моєму домі, молимося, королю, за тебе. Але мої родичі і друзі підуть.

Після цих слів почулися радісні вигуки, а Вшебор повільно сів на стілець. Після нього встав Преда й мовив:

— Я кажу, як і Вшебор, і мої люди будуть не останні, яких назвуть серед лицарів, коли буде здобута слава, як казав молодий Вітіко. Вони чесно поділять її з тими, хто ще має радість від неї.

Знову залунали схвальні вигуки.

— Я ніколи не вовтузився з жінками, — крикнув Божебор, — і мій меч повинен загартуватися в Італії, щоб я був чоловіком, і мечі моїх людей повинні загартуватися в Італії, щоб і вони були чоловіками!

Після цих слів підвівся король, у залі одразу запанувала тиша, й він заговорив:

— Я дякую тобі, старий Вшеборе, я дякую тобі, Предо, я дякую тобі, Любомире, я дякую тобі, Дівіше, і тобі, Славиборе, і тобі, Немою, а ще й тобі, Божеборе, і всім. А тепер я запитую збори, чи є тут хто-небудь, хто хотів би висловити протилежну думку або сказати про щось інше, крім походу на Італію.

Ніхто не відповів.

— Тож тепер ніхто не може сказати, що йому не дали висловитись, — виснував Владислав.

— Ніхто! Ніхто! — підтвердили люди.

— Отже, тепер уже немає потреби, щоб кожен, хто хоче йти до Італії, виразно повідомляв про це, — підсумував король.

— Ми йдемо, йдемо! — загукали майже всі, хто був у залі.

— Я дякую вам від глибини душі, — уклонився король, — тож, якщо я був поганим князем, то буду й поганим королем, а якщо й забуду про це, мені нагадають мої давні друзі та радники. Отож закриваємо збори. Хто хоче йти в похід на Італію, нехай приходить у Прагу в середині місяця травня, щоб ми об’єдналися. Ще й літо не настане, як ми будемо в ломбардських землях і підемо з Богом на Мілан.

— На Мілан! На Мілан! На Мілан! — заревіли голоси. Люди зіскочили з місць, з’юрмились навколо короля, гукали йому, розмовляли з ним.

Король зійшов зі свого місця, подав людям руки й розмовляв із багатьма. Потім пішов по залі від одного гурту людей до іншого.

Порозмовлявши з людьми якийсь час та вислухавши їх, король знову повернувся на своє місце, привітав ще раз усіх, попрощався і з почтом придворних достойників вийшов із зали.

Люди ще якийсь час товклися в залі й розмовляли один з одним. Коли зрештою розпорошились і вийшли надвір, у багатьох гуртах ще й далі точилися жваві розмови. А ті, хто не жиз у Празі, заквапилися додому, щоб підготуватись.

Вітіко зі своїми людьми поїхав до південного Лісового краю. З ним поїхало ще багато людей, які жили на півдні, їхали до нього і разом із ним.