Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я про це не думав, — заперечив Вітіко, — та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.

— Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, — мовив червоний вершник, — наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.

— А ти теж був у Садскій? — запитав Вітіко.

— Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, — відповів червоний вершник, — туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.

Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

— А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.

— Так воно й буде, — погодився Вітіко.

— А коли ти знову десь натрапиш на нас, — запрошував червоний вершник, — то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.

— Але він має зректися свого звичаю, — крикнув ззаду Велислав, — їхати ступою!

— Подорожуючи, я їду тільки ступою, — відповів йому Вітіко, — а в інші часи можу й по-іншому.

— А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, — сказав Велислав.

— Тоді ви маєте коней для переміни, — зауважив Вітіко.

— Шкіряний має слушність, — погодився червоний вершник. — Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.

Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

— Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, — мовив червоний вершник.

— А я їду по тому, що йде просто вперед, — нагадав Вітіко.

— Ну, шкіряний, бувай здоровий! — попрощався червоний вершник.

— Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! — гукнув Одолен.

— Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, — відповів Вітіко.

— Веселої подорожі! — гукнув Велислав.

— І тобі! — крикнув Вітіко.

— Бувай здоровий! — попрощався Бен.

— Повертайся швидше до нас! — гукнув син Начерата.

— Бувайте здорові! — побажав Вітіко.

— Бувай здоровий! Щасливої дороги! — гукнули вершники, які їхали позаду.

— Бувайте здорові! — відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: — Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

— Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

— Коли ти справді такий… — заговорив Вітіко.

— То що, Вітіко? — запитав червоний вершник.

— То мав би бути поважнішим, — закінчив фразу Вітіко.

— Мій сину, — мовив червоний вершник, — ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій — на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.

Року Божого 1140-го захворів богемський князь Собеслав. Торік восени він їздив на східний кордон своєї держави. А ще рік тому він, і теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав зміцнив свою державу проти Польщі, збудував замок Госту й жив неподалік від нього на своєму дворі в Хвойно. Він захворів напередодні Святвечора і звелів завезти його в замок Госту. Настала Різдвяна ніч, проминуло новорічне свято і свято Трьох Святих Царів, наближався місяць лютий. Князь лежав у покої з потинькованими стінами і трьома вікнами. Два вікна були завішані полотном, а крізь третє князь дивився в той бік, де лежали землі його покійного приятеля короля Болеслава. Надворі був мороз, тож тіло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якої лежали його посивіла борода і руки. Поряд із хворим на дерев’яному стільчику сиділа жінка в темному вбранні. Князь заговорив до неї: