Адальберт Штіфтер - Вітіко

Червоний вершник якусь мить мовчав, Вітіко також.

— А тепер ти, шкіряний, — знову заговорив червоний вершник, — ти говорив про князів, запитував про них, я вже назвав тобі тепер досить князів і багато розповів про них. Оскільки я багато розповів і про князів, і про різні роди та про їхні дикі звичаї, а також про нас і наші добрі звичаї, тож тепер і ти міг би розповісти щось про себе і свою натуру, це буде втіхою для нас.

— Я вже сказав тобі, що я їду з півдня і прямую на північ, — відповів Вітіко.

— Справді сказав, мудрий чоловіче, — говорив далі червоний вершник, — і це дуже дивно, та оскільки ти не завжди матимеш на собі шкіряне вбрання і коли-небудь, можливо, поміняєш його на якесь інше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповідатиму про тебе, і не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповідатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну річ, яку називають ім’ям, і ця річ має бути невинною, щоб її можна було назвати.

— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.

— Що ж, Вітіко, — мовив червоний вершник, — якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.

— Я не бачив його, — відповів Вітіко. — У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Pope, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.

— А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, — зауважив червоний вершник. — Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.

— У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою — Вельф, — вкинув Вітіко.

— Отак спалахне іскра, — мовив червоний вершник, — і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.

— Він, мабуть, слушно чинить, — підтвердив Вітіко.

— Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, — погодився червоний вершник. — Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, — надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.

— Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, — заперечив Вітіко, — це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що він зробив би, якби престол належав йому.

— Тоді ми маємо мільйон князів, — скрикнув червоний вершник, — і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол — ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?