Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я вже казав Вітіко, — відповів князь, — що послав йому подарунок із замку Гости як вірному слузі князя Собеслава і як моєму вірному слузі. Й казав йому, що інші речі — це те, що друзі дарують друзям. Це саме я кажу й вам, шляхетна пані.

— Користуйтесь посудом і тканинами, — проказала княгиня, — порадійте їм трохи і подумайте при цьому про нас.

— Я думаю, — мовив князь, — що, якби Ґертруда і я ще не побралися і тільки мали б узяти шлюб, ти, мій Вітіко, прислав би нам подарунки зі свого Лісового краю, все найкраще і особливе, що є в ньому.

— Високий пане, я б радів, якби ти прийняв ті подарунки, — прояснів Вітіко. — Нехай союз високого князя і високої княгині триває аж до похилих літ і нехай я і Берта доживемо до часу, коли ваші діти Фрідріх, Сватоплук, Адальберт і Аґнеса одружаться і не погребують нашими дарами з Лісового краю.

— І вони радітимуть їм, — промовив князь. — А тепер, Вітіко, я кажу: живи довго і щасливо з Бертою, радійте своєму союзові, і він буде благословенний, щоб радість у майбутніх поколіннях лише приростала.

— Я бажаю вам усякого щастя і всякого благословення, — побажала княгиня, — нехай ваш союз триває так довго, як Вітіко бажав нашому союзу, і нехай ваш рід буде частиною гарного покоління, яке живе в нашій країні, й нехай ваш рід розцвітає й набуває дедалі більшого значення.

— Нехай Господь дасть мені щастя зробити щось добре і справедливе у світі, — зітхнув Вітіко, — нехай дозволить, щоб щастя, яке ми знайшли в своєму союзі, тривало, а все інше нехай буде за його мудрістю.

— Тож нехай так буде і нехай так станеться, — підсумував князь. — А тепер, Вітіко, дозволь, щоб інші люди теж узяли участь у нашій зустрічі.

Проказавши ці слова, князь ударив об дзвін, і обидві стулки одних дверей у залі відчинилися. Крізь двері до зали зайшло багато панів, лехів і паній. Там були Дівіш, Преда, Вшебор, Хотимир, Бартоломеус, Велислав і багато інших. Князь звернувся до них:

— Ось Вітіко, ви знаєте його, а поряд із ним Берта фон Шауенберґ, його дружина. Ми радіємо цьому союзові, і той, хто знає рід Берти, теж радітиме цьому союзові.

— Я знаю це і вважаю за щастя для Вітіко, що він побрався з Бертою, — мовив Вшебор.

— Це дуже шляхетний рід, — промовив Дівіш, — і Берта буде не гіршою від жінок того роду.

— Я вже давно знаю Генріха фон Юґельбаха, — проказав Бартоломеус, — і радію, що Вітіко має за дружину його доньку.

— Нехай Вітіко, з натури добрий, розцвітає так, як цвіте рід Юґельбаха, який я давно знаю, — сказав Преда, — і нехай обидва роди з часом стають ще могутніші й сильніші.

Усі тепер бажали Вітіко та Берті щастя і благословення. Вітіко і Берта дякували. Жінки розмовляли з Бертою, вона відповідала на їхні запитання.

— Дуже скоро я приїду до вас, — пообіцяв Велислав.

— То приїзди! — запросив Вітіко.

Коли розмови вщухли, князь проказав:

— Я прошу вас усіх, хто тут присутній, четвертого дня від сьогодні поїсти мій хліб за цим столом.

Усі попрощалися й вийшли з зали.

Вітіко того дня ще пошукав Бенно, а знайшовши, повів його до Берти. Вони розмовляли про різні речі й вирішили часто зустрічатися.

Вітіко з Бертою ходив до панів і друзів, які мали дружин, а ті й собі провідували Берту та Вітіко. Приходили й неодружені, вітаючи молодят.

На учті в князя Берта була в сукні з червоного оксамиту, що лежав у скриньці з подарунками князя і княгині.

Вітіко і Берта відвідували та роздивлялися в Празі все, що було гідне уваги. В церкві у Вишеградському замку вони молилися на могилах Собеслава і Адельгайди, а також на могилах батька-матері Собеслава: короля Вратислава і королеви Сватави. Велислав показав Вітіко й Берті старий замок і почастував їх у ньому.

Коли молодята нарешті вже захотіли покинути Прагу, Вітіко знову пішов до князя, і той сказав йому:

— Бувай здоровий, Вітіко. Превелебний кардинал Ґвідо зробив дуже багато. Тепер у церковних справах порядок і впевненість, серед священиків та ієрархів панують пристойність і доброзвичайність, а за ними з’являться й побожність та чистота. Отже, союз став більшим, як ти й казав колись. Але він має ще дозріти. А до того, що станеться по тому, як кардинал покине країну, ми всі повинні ставитись обережно, щоб союз процвітав. І ти, Вітіко, звичайно, не будеш останнім. Зважай на знаки. Тільки тоді, коли союз зміцніє, може з’явитися щось більше.

— Я прагнутиму того, що справедливе й відповідає твоїм думкам, — запевнив Вітіко.

— Знаю, — відповів князь, — і щасливої тобі дороги до замку в твоєму лісі.